Приступаючи до вивчення змісту й особливостей державного управління, необхідно насамперед визначити, що ж таке управління? Цей термін став універсальним засобом характеристики визначеного виду діяльності, тобто сукупності дій, вчинених заради досягнення відповідних суспільно значимих цілей. У самому широкому розумінні управління означає керівництво чим-небудь (чи ким-небудь). У подібному розумінні воно трактується й у наші дні.

Загальнотеоретичні позиції, включаючи кібернетичні, дають достатні підстави для наступних висновків:

1. Управління - це функція організованих систем різної природи (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує їхню цілісність, тобто досягнення завдань, що стоять перед ними, збереження їхньої структури, підтримка режиму їхньої діяльності.

2. Управління служить інтересам взаємодії складових тих чи інших систем та елементів і представляючих єдине ціле з загальними для всіх елементів задачами.

3. Управління - внутрішня якість цілісної системи, основними елементами якої є суб'єкт (керуючий елемент) і об'єкт (керований елемент), постійно взаємодіючі на засадах самоорганізації (самоврядування).

4. Управління припускає не тільки внутрішню взаємодію складових систем та елементів. Існує безліч взаємодіючих цілісних систем різного ієрархічного рівня, що припускає здійснення управлінських функцій як внутрішньосистемного, так і міжсистемного характеру. В останньому випадку система вищого рівня виступає в ролі суб'єкта управління стосовно системи нижчого рівня, що є в рамках взаємодії між ними об'єктом управління.

5. Управління по своїй суті зводиться до керуючого впливу суб'єкта на об'єкт, змістом якого є упорядкування системи, забезпечення її функціонування в повній відповідності з закономірностями її існування і розвитку. Це - цілеспрямований вплив, що впорядковує реалізоване в зв'язках між суб'єктом і об'єктом і здійснюване безпосередньо суб'єктом керування.

6. Управління реальне тоді, коли в наявності відоме підпорядкування об'єкта суб'єкту управління, керованого елемента системи її керуючому елементу.

Ці основні риси, що характеризують загальне поняття управління прийнятні і для розуміння управління в соціальній (суспільної) сфері, де в ролі суб'єктів і об'єктів управління виступають люди і їхнє різне об'єднання (наприклад, держава, суспільство, територіальне утворення, суспільні об'єднання, виробничі і невиробничі об'єкти, родина і т.п.). Звичайно, при цьому враховуються особливості соціальної сфери, найважливішої з який є те, що управлінські зв'язки реалізуються через відносини людей. Звідси потреба у вираженні загального зв'язку і єдності соціальних процесів, яка знаходить свій прояв у здійсненні соціального управління. Воно є однією з основних умов нормального функціонування і розвитку суспільства.

1.2. Соціальне управління та його види.

Управління може бути соціальним, технічним, біологічним. Управління, що розуміється в соціальному змісті, багатоманітне. У самому широкому змісті воно може розумітися як механізм організації суспільних зв'язків. У подібному змісті можна говорити про те, що його завдання і функції практично виконують усі державні органи незалежно від їхнього конкретного призначення, а також суспільні об'єднання.

Елементом системи соціального управління є також і місцеве самоврядування. Як об'єкт управління тут виступає все суспільство в цілому, усі варіанти суспільних зв'язків, що розвиваються в ньому. Соціальне управління має і спеціальний зміст. У цьому варіанті його звичайно характеризують як державне управління, під яким розуміється специфічний вид державної діяльності, що відрізняє її від інших проявів (наприклад, законодавча, судова, прокурорська діяльність), а також від управлінської діяльності суспільних об'єднань і інших недержавних формувань (трудові колективи, комерційні структури і т.п.).

Соціальне управління, як особливий вид управління, являє собою вплив одних людей на інших з метою упорядкування соціально важливих процесів, забезпечення стійкого розвитку соціальних систем. Це механізм організації громадських зв’язків, що здійснюються всіма державними органами, незалежно від конкретного призначення, органами місцевого самоврядування, а також об’єднання громадян. Воно характеризується такими ознаками, як: 1) проявляється через спільну діяльність людей, організує їх для такої діяльності у відповідні колективи та організаційно оформлює; 2) має на меті упорядкування спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через вплив на їх поведінку (волю); 3) виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб’єктом та об’єктом у процесі реалізації функцій соціального управління; 4) є владним, оскільки базується на підпорядковуванні волі учасників управлінських відносин; 5) має особливий апарат реалізації через організаційно оформлені групи людей.

Прийнято поділяти соціальне управління на громадське та державне. Громадське - це управління, яке здійснюється органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, іншими недержавними організаціями. Державне - це специфічний вид державної діяльності, тобто виконавча діяльність, функціонування якої пов’язане з формуванням особливої правової галузі - адміністративного права.

1.3. Поняття державного управління.

Термін «державне управління» широко використовується у вітчизняній і закордонній науковій літературі, а також у законодавстві багатьох країн. Більш 70 років він використовувався й у нас, даючи тим самим конституційні підстави для виділення даного виду державної діяльності. Конституція України відмовилася від цього терміна. Замість нього впроваджується новий термін - виконавча влада. Так, у відповідності до Конституції України державна влада здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

У зв'язку з цим становить інтерес співвідношення державного управління і виконавчої влади. Але, насамперед, з'ясуємо, який зміст вкладався в поняття державного управління до 80-х років. Будь-яка діяльність складається з рішення, його реалізації (виконання) і контролю за реалізацією. Власне кажучи, на подібній основі будується державний апарат, тобто сукупність органів, що виражають державну владу. Відповідно в рамках цього апарата відбувається «поділ праці» по здійсненню державних задач і функцію. Воно припускає, що і знаходило своє конституційне вираження, виділення органів державної влади (так називалися Ради всіх рівнів), органів державного управління і судових органів. Кожний з них був покликаний здійснювати той чи інший вид державної діяльності. Так, на долю державної влади припадало рішення найбільш важливих питань державного і громадського життя у формі законів (створення законів); органи державного управління в основному здійснювали реалізацію законів (проведення їх у виконання); судові органи виконували законоохоронну функцію.

Державне управління є видом соціального управління. Державне управління - це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, організовуючий, виконавчо - розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально - культурною та адміністративно - політичною сферами.

Місце і роль державного управління в механізмі «поділу праці» визначалися наступними характеристиками· державне управління - конкретний вид діяльності по здійсненню єдиної державної влади, що має функціональну і компетенційну специфіку, що відрізняє його від інших видів (форм) реалізації державної влади;· державне управління - діяльність виконавчо-розпорядницького характеру. Основним напрямком її є виконання, тобто проведення в життя законів і підзаконних нормативних актів. Досягається ця мета використанням необхідних юридично владних повноважень;· державне управління - прерогатива спеціальних суб'єктів, вони позначаються узагальнено як виконавчо-розпорядницькі органи державної влади чи органи державного управління;· державне управління - виконавча діяльність, здійснювана в процесі повсякденного і безпосереднього керівництва господарським, соціально-культурним і адміністративно-політичним будівництвом. Безпосередність такого керівництва обумовлена тим, що саме у веденні (організаційному підпорядкуванні) органів державного управління знаходилася основна маса об'єктів власності, виражаючи тим самим якість держави як власника основних засобів виробництва; державне управління - підзаконна діяльність, здійснювана «на основі виконання закону»; вона другорядна стосовно законодавчої діяльності. Змістом державного управління є комплекс функцій, які називаються функціями управління.

Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме: 1) другорядний, підзаконний характер; 2) організуючий характер; 3) систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток; 4) універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи; 5) суб’єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу; 6) у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються; 7) наявність великого державного апарату; 8) підконтрольний характер діяльності.

Сутність виконавчої влади зводиться до такого:

1. Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної державної влади в Україні – атрибутом державно-владного механізму, побудованого на засадах поділу влади, і здійснюється поряд з законодавчою і судовою, тісно з ними взаємодіючи.

2. Виконавча влада є самостійною лише у зв’язку з практичною реалізацією Конституції, законів України в загальнодержавному та функціонально-компетенційному масштабі. На неї покладається найбільша частина загальнодержавних функцій.

3. Виконавча влада має державно-правову природу, наділена владними повноваженнями, що проявляється в її можливостях впливати на поведінку людей, їх об’єднань, праві і можливостях підкоряти собі волю інших.

4. Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи. На рівні району у місті є судові органи, в той же час відсутні органи виконавчої влади.

2. Принципи державного управління.

2.1. Поняття принципу державного управління

Державне управління - це не тільки сума управлінських знань, а й процес їх створення. Продукування таких знань здійснюється у певному соціальному середовищі, в сформованому науковому кліматі, що впливає на цілі дослідження державного управління, його практичну спрямованість. Особлива роль відводиться принципам організації наукового управлінського знання. Вони покликані акумулювати нові тенденції в розвитку державного управління, враховувати стан сучасного наукового пізнання, що підвищує його суспільне значення.

Термін «принципи» походить від латинського слова «principium», що означає основні, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу і соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості. Принципи державного управління - важлива категорія управлінської науки, будучи однією з її основ. Принципи як поняття теорії відображають сутність і реальність процесів державного управління, підпорядковуючись певним законам. Принципи - це специфічне поняття, змістом якого є не тільки сама закономірність, відносини, взаємозв'язок, скільки наше знання про них. Вони являють собою результат узагальнення людьми об'єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним началом їх діяльності. Можна сказати, що принципи управління характеризуються двома ознаками:

- Належність до пізнаних наукою і практикою позитивних закономірностей;

- За фіксованість у суспільній свідомості.

Принцип є результатом наукового пізнання, при цьому слід ураховувати, що не всі закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління сьогодні досліджені та сформульовані у вигляді принципів. Практична дія принципів не залежить від них самих, а повністю визначається ставленням до них людей. Лише знати принципи недостатньо, необхідно ще хотіти і могти застосувати їх в управлінський діяльності.

На практиці принципами управління керуються згідно з політичними, соціально-економічними та культурними умовами, що склалися в суспільстві. Принципи управління обґрунтовують, роз'яснюють зв'язки як між об'єктом так і суб'єктом управління, так і в середині кожного з них. Вони відображають властивості, притаманні управлінський системі в цілому, а також окремим її елементам, явищам процесам. Принципи відображають зміст і взаємозв'язки основних елементів системи управління. Принципи державного управління динамічні за змістом і формою, вони формуються людьми у зв'язку з конкретними політичними, соціально - економічними і культурними чинниками, відображаючи ступінь творчого використання закономірностей державного управління. Безпосередньо на практиці принципи управління набувають характеру норми, правила, якими керуються в управлінській діяльності. Гнучкість і динамізм принципів державного управління проявляється і в тому, що у кожній конкретній сфері діяльності формується свої конкретні принципи здійснення управлінських функцій.

В умовах пошуку оптимальної системи органів виконавчої влади проблема визначення принципів державного управління є надзвичайно актуальною. Наукове осмислення і теоретичне обґрунтування принципів державного управління виходить з аналізу суті самого явища.

Одним із перших дослідників, хто спробував систематизувати принципи управління, був французький інженер і науковець Анрі Файоль (1841 - 1925). В основі запровадженої ним системи управління лежала адміністративна доктрина. Виходячи з неї, у 20-х роках XIX ст. Файоль визначив 14 принципів управління, які на його думку, придатні для всіх без винятку видів адміністративної діяльності:

- Поділ праці;

- Повноваження і відповідальність;

- Дисципліна;

- Єдиноначальність;

- Єдність керівництва;

- Підпорядкування особистих інтересів загальному;

- Винагорода;

- Централізація;

- Ієрархія;

- Порядок;

- Справедливість;

- Стабільність штату;

- Ініціатива;

- Корпоративний дух.

Ці принципи, доповнені функціями персоналу в організації, по суті, визначені спеціалізацією, ієрархією, рамки контролю і засади організаційної структури як основу, на який можна було б формувати організації та здійснювати управлінські функції.

Сучасна система організації виконавчої влади і, відповідно, державне управління ґрунтуються на порівняно нових принципах. Однак при цьому не слід відкидати й кращі надбання адміністративної науки радянського періоду, бо цілком логічно, що такі принципи, як колегіальність та єдиноначальність, плановість, добір і розстановка кадрів, є актуальним для сучасного державного управління.

Принципи державного управління - це фундаментальні істини, позитивні закономірності, керівні ідеї, основні положення, норми поведінки, що відображають закони розвитку відносин управління, сформульовані у вигляді певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, на основі якого будується і функціонує апарат державного управління.

Таким чином, принципи державного управління повинні:

- ґрунтуватися на законах розвитку суспільства, його соціальних та економічних законах і законах державного управління;

- відповідати цілям управління, відображати основні якості, зв'язки і відносини управління;

- враховувати часові та територіальні аспекти процесів державного управління;

- мати правове оформлення, тобто бути закріпленими в нормативних документах, оскільки кожен принцип управління є цілеспрямованим - його застосовують для вирішення конкретних організаційно-політичних і соціально-економічних завдань.

2.2. Систематизація принципів

Поряд з існуванням у науковій літературі великої кількості різноманітних принципів управління, є також багато підходів щодо їх класифікації. Водночас не існує загально прийнятих правил такої систематизації. Тому наведемо найбільш розповсюджені підходи з даної проблематики.

Загальні – принципи системності, об'єктивності, саморегулювання, зворотного зв'язку, оптимальності, інформаційної достатності, демократизму, гласності, змагальності, стимулювання;

Часткові – принципи, що застосовуються у різних підсистемах чи суспільних сферах, і принципи, що застосовуються при аналізі різних суспільних явищ, організацій, інститутів;

Організаційно-технологічні – єдиноначальності, поєднання державного, регіонального і місцевого управління, конкретності, поділу праці, принцип ієрархії, єдності розпорядництва, єдиноначальства, делегування повноважень, діапазону повноважень.

2.3. Види принципів

Н. Нижник визначає такі групи принципів:

1. Суспільно-політичні, що відображають та розкривають соціальну природу державного управління, його детерміновість і обумовленість суспільством. Систему цих принципів характеризують: демократизм, законність, об'єктивність, гласність.

2. Культури управління, що синтезовані на основі дослідження функціональної та організаційної структур державного управління, до яких віднесено: функціональність; диференціація та фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій; концентрація функцій; необхідність; комбінування функцій; відповідність функцій потребам і запитам управлінських об'єктів.

Г. Атаманчук виділяє принципи об'єктивності, демократизму, правової впорядкованості, законності, федералізму, поділу влади, публічності.

Виділення і характеристика принципів державного управління вимагають глибоких і цілеспрямованих досліджень. Запропоновані принципи базуються на об'єктивних закономірностях державного управління та отримали практичне застосування в управлінській діяльності. Серед загальних принципів можна виділити такі: законність, демократизм, публічність, єдиноначальність і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість, ефективність.

Група структурних принципів. Структурно-цільові принципи пов'язані з цілями державного управління і включають у себе такі принципи:

1) Принцип єдності цілей управління;

2) Принцип обмеження цілей;

3) Принцип вибірковості цілей, за Ч. Бернардом;

4) Принцип послідовності у реалізації цілей;

5) Принцип розподілу цілей.

Принципи побудови організаційних структур спрямовані на побудову раціональної організаційної структури апарату державного управління, яка забезпечує ефективне функціонування всієї системи. Серед цих принципів можна виділити такі:

1) Єдність мети;

2) Первинність функцій і вторинність структури;

3) Функціональна замкнутість підрозділів апарату управління;

4) Простота організаційної структури;

5) Єдність керівництва;

6) Оптимальність норми керованості;

7) Оптимальність централізованих і децентралізованих форм управління;

8) Принцип зворотного зв'язку.

До структурно-процесуальних принципів, що регулюють здійснення управлінської діяльності, належать такі принципи:

1) Відповідність елементів управлінської діяльності функціям органів виконавчої влади;

2) Конкретизації управлінської діяльності і особистої відповідальності за її результати;

3) Стимулювання раціональної і ефективної управлінської діяльності.

Такі основні принципи державного управління. За їх посередництвом втілюються об'єктивні закономірності управління. Вказані принципи виражають вимоги до всіх елементів системи виконавчої влади, а тому їх комплексне дотримання гарантує впорядкування управлінської системи, її цілеспрямоване ефективне функціонування і розвиток. Чим адекватнішою є відповідність компонентів суб'єкта державного управління принципам управління, тим ефективнішою буде його діяльність та соціально ефективнішою буде його діяльність та соціально ефективнішими управлінські результати.

3. Функції та цілі державного управління.

3.1. Поняття функції державного управління

Система державного управління складається із повсякденного здійснення певних функцій. Термін «функція» застосовують для позначення діяльності будь-яких державних органів незалежно від їх мети. Функціонувати — значить діяти, бути в дії, виконувати обов'язки. Функція є і обов'язок, і коло діяльності, і призначення. Функція управління як поняття — це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю.

Характер завдань, пов'язаних з управлінням, впливає на сутність управлінських функцій. Завдання, що здійснюються органами державного управління, є вельми різноманітними. Кожна управлінська акція передбачає наявність певної мети та використання для її досягнення відповідних засобів. Сутність та призначення управлінських функцій обумовлені системою соціально-економічних, соціально-політичних та інших чинників, що існують у державі.

Відповідно до статті З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Змістом виконавчої влади як самостійного виду державної діяльності є комплекс функцій, в яких безпосередньо знаходить свій прояв владно-організуючий зміст державного управління, яке здійснюється в різних процесуальних формах через постійний інформаційний обмін між суб'єктом та об'єктом управління на основі прямих та зворотних зв'язків. Функція управління пов'язує в одне ціле запланований результат, практичну діяльність по виконанню намічених завдань та одержаний результат.

Функції управління — це відносно самостійні та однорідні частини змісту управлінської діяльності, в яких виражається владно-організуючий вплив суб'єкта управління на об'єкт.

Отже, функцію державного управління можна визначити як частину управлінської діяльності держави, що здійснюється на основі закону чи іншого правового акта органами виконавчої влади притаманними їм методами для виконання завдань державного управління.

3.2. Види функцій державного управління

Функції виконавчої влади, як вже підкреслювалося, є відносно самостійними та універсальними. Існують різні підходи щодо їх класифікації. Їх поділяють на політичні та технічні функції, або функції загального управління і спеціалізовані функції, функції здійснення суверенітету (зовнішнього і внутрішнього), економічні, соціальні, соціально-виховні функції тощо.

Найбільш поширеною у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.

Загальні функції справляють об'єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. Ця класифікація побудована на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

Функція прогнозування. Необхідність у прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв'язувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозування — це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів, притаманних суб'єкту і об'єкту управління. Прогнозування обумовлене також характером об'єкта управління, що відрізняється значною динамічністю. Не можна здійснювати управлінські дії без знання їх наслідків. Тому управлінська система повинна бути прогнозованою. Державне управління покликане вирішувати довгострокові, перспективні завдання, розв'язання яких відбуватиметься в умовах певної невизначеності, якщо органи виконавчої влади не матимуть прогнозів. В управлінському процесі прогнозування використовується і як функція, і як принцип, і як метод управління. Тому органи виконавчої влади повинні розробляти прогнози, управляти ними, вирішувати свої завдання на їх підставі.

Функція планування присутня на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, культурних та ін.), розробленні програм, за допомогою яких повинна бути досягнута мета. Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд: необхідність — завдання — функція — рішення (мета). Методика планування ґрунтується на принципах науковості, комплексності, багатоваріантності рішень, виборі оптимального варіанту, нормативності та ін.

Функція організації пов’язана зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані системи, а також зв'язки і відносини між ними. Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв'язок і ефективність всіх інших функцій управління. Зміст функції організації включає створення органів управління, побудову структури апарату управління, формування управлінських підрозділів, ланок, розроблення положень про органи управління, встановлення взаємозв'язків між управлінськими структурами, підбір та розстановку кадрів та ін. Організація означає також реорганізацію та ліквідацію органів управління, підприємств, установ.

Завдяки функції регулювання досягається необхідний стан упорядкування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює головним чином поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань та заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються у заданому напрямку та відповідно до встановленої програми. Необхідність оперативного регулювання обумовлена виключно мобільністю самого управління. Здатність управлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.

Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджуються дії не тільки керівників усередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.

Функція обліку пов'язана зі збиранням, передачею, зберіганням та переробленням даних, реєстрацією і групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність та витрати ресурсів і т. ін. Облік є передумовою контролю.

Функція контролю має свої особливості відносно всіх інших функцій. Так, якщо планування ставить завдання, організація приводить систему управління в стан можливості виконання цього завдання, то контроль характеризується універсальністю стосовно управлінської системи. Контроль покликаний постійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.

Контроль починається з одержання інформації про дійсний стан керованого об'єкта та закінчується прийняттям рішень, які передбачають відповідну корекцію в системі управління для досягнення запланованої мети. Контроль ґрунтується на принципі зворотних зв'язків, які існують при будь-якій взаємодії суб'єкта і об'єкта в системі управління. Кожна загальна функція управління перебуває у взаємозв'язку з іншими.

Розглянуті загальні функції управління необхідні для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і на регіональних, місцевих, галузевих рівнях.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб'єкта чи об'єкта управління.

До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), у системі органів виконавчої влади належать:

забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

розроблення проекту Закону про Державний бюджет та забезпечення його виконання;

розроблення і здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку держави та інші, перелічені в статті 116 Конституції України.

Спеціальні управлінські функції здійснює Президент України як глава держави. Серед них такі: керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях; подання кандидатури Верховній Раді України для призначення Прем'єр-міністра України, міністрів закордонних справ та оборони, призначення голів місцевих державних адміністрацій та припинення їх повноважень на цих посадах (розстановка кадрів); прийняття у разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак і нагородження ними та ін.

Розмежування функцій існує й на нижчих рівнях державної виконавчої влади. Так, місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують здійснення таких основних функцій: виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади; підтримання законності та правопорядку; додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку;

програм охорони довкілля; підготовка та виконання відповідних обласних і районних бюджетів; звіт про виконання відповідних бюджетів;

взаємодія з органами місцевого самоврядування; реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Управлінські функції в АРК здійснюються на підставі розділу Х Конституції України, особливо статей 134, 136, 138. Розмежування функцій здійснюється також на усіх рівнях галузевих систем управління.

Перелік основних спеціальних функцій виконавчої влади свідчить про те, що вони є численними та різноманітними, але разом з тим взаємопов'язаними як завдання, що розв'язуються органами управління. Порівняння загальних функцій зі спеціальними приводить до висновку, що перші пов'язані з процесами державного управління, тобто проявляються у будь-яких взаємодіях відповідних керуючих та керованих систем. Зміст же спеціальних функцій становлять не загальні закономірності, а особливості взаємодії конкретних суб'єктів та об'єктів державного управління.

Спеціальні функції можна згрупувати за типами основних завдань (особливо на вищому рівні): це добір кадрів та їх розстановка, складання бюджету, здійснення довгострокових цілей та подолання кризових ситуацій. Особливо велике значення в діяльності виконавчої влади надається прийняттю і здійсненню довгострокових цілей, тоді як кадрова та бюджетна політика належить до категорії засобів, але не мети. Такий напрям діяльності виконавчої влади, як подолання кризових ситуацій, є особливим. Маються на увазі будь-які кризи — загальнонаціональні чи місцеві, від стихійного лиха (землетруси, повені) до загального страйку, проблеми та події, які можуть порушити громадський порядок, суспільну безпеку (наприклад, спори про благоустрій в тій чи іншій місцевості, захоплення заручників терористами, викрадення літака, неприпустимий тиск з боку іншої держави на інтереси нашої держави та інші конфліктні ситуації). Особливість кризових ситуацій полягає в тому, що рішення повинні бути швидкими, оперативними, наочними і такими, що стосуються різних органів управління, установ, підприємств, які в цій ситуації координують свої дії. Функція координації (зовнішня) у подібних ситуаціях є домінуючою.

Спеціальні функції (як найчисленніші) поділяються на види залежно від сфер управління. Така специфічність функцій присутня у сферах економіки, соціально-культурній, адміністративно-політичній.

Подальша диференціація функцій, обумовлена особливостями об'єктів управління, відбувається усередині цих сфер управління завдяки допоміжним функціям. Основне їх призначення — забезпечення обслуговування процесів загальних та спеціальних функцій. За їх допомогою створюються необхідні умови для нормальної діяльності управлінських структур.

Така класифікація функцій є найбільш поширеною (хоча вона і суперечлива) не тільки в теорії, а й на практиці управління. За критерієм забезпечення потреб допоміжні функції класифікують за наступними групами: а) у цілепокладаючій організації — прогнозування, стратегічне та поточне планування; б) у необхідних ресурсах — фінансування, матеріально-технічне постачання, транспортне обслуговування, стимулювання, трудові ресурси, кадрове забезпечення; в) у впорядкованості, погодженості в діях — керування, координація, організація, контроль та ін.; г) у постійному вдосконаленні самої системи управління — організація, діагностування, проектування, організаційний розвиток тощо.

Наведене розмежування функцій державного управління має умовний характер, оскільки в дійсності, на практиці вони переплітаються, взаємодіють між собою в єдиній системі впливу суб'єкта на об'єкт управління.

3.3. Цілі державного управління та їх класифікація

За своєю сутністю управлінські рішення зводяться до дій по здійсненню обраних цілей.

Цілі - це продукт свідомості, суб'єктивне відображення об'єктивного. І вибір цілі - відправний пункт у розробці прийняття будь-якого рішення. Але суб'єкт державного управління у своїй практичній діяльності стикається з безліччю проблем, рішень.

Отже при прийнятті управлінських рішень необхідно здійснити розподіл цілей за значущістю та за часом реалізації, тобто побудувати ієрархію або "дерево" цілей.

Цілі державного управління класифікуються за багатьма підставами. Скажімо, за джерелом виникнення й змістом, низпадаючою і логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють наступну структуру:

· суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;

· соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан та рівень соціального життя людей;

· духовні, пов'язані, з одного боку, із сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а з іншого - із підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей;

· економічні, що характеризують і стверджують систему економічних відносин, забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей.

Вони певним чином уточнюються порівняно нижчими за рівнем конкретизованими цілями:

· виробничими, що полягають у створенні і підтримці тих керуємих об'єктів, які відповідають вищезгаданим цілям і сприяють їх здійсненню;

· організаційними, спрямованими на вирішення організаційних проблем у суб'єктах й об'єктах державного управління - побудову відповідних функціональних та організаційних структур;

· діяльнісно-прогсеологічними, що передбачають розподіл і регулювання діяльності за конкретними структурами, службовими й робочими місцями;

· інформаційними, які забезпечують накреслені цілі необхідною, достовірною і адекватною інформацією;

· роз'яснювальними, що потребують відпрацювання знань, мотивів і стимулів. які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного управління. Тобто графічно цілі державного управління можна зобразити таким чином:

Цілі державного управління можуть класифікуватися також:

· за обсягом - на загальні (для всього державного управління) і часткові (для окремих його підсистем, ланок, конкретних компонентів);

· за результатами - кінцеві і проміжні;

· за часовими параметрами - довгострокові, середньострокові, короткострокові, поточні;

· за актуальністю - потребуючі невідкладного здійснення, незалежно від ситуації й актуалізовані ситуацією, що склалося тощо.

Ранжуванняцілей - невід'ємний, істотний аспект розробки рішень. Центральними, визначальними "дерева" цілей державного управління мають бути стратегічні цілі, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням або перетворенням. Стратегічні цілі розгортаються в оперативні, які фіксують великі блоки дій по досягненню перших, а оперативні - в тактичні, що визначають конкретні дії по досягненню перших і других цілей.

Побудова "дерева" цілей державного управління потребує продуманого визначення стратегічних цілей, а потім не менш продуманого їх "розгалуження" по всіх інших видах цілей.

Важливе значення мають узгодження цілей з тим, щоб вони підтримували і взаємообумовлювали одна одну, а також їх субординація, за якої вони немов би "працюють" одна на одну і реалізація однієї цілі стає джерелом для іншої. Субординація цілей посилює механізм цілепокладання в державному управлінні.

Першорядною проблемою при формуванні "дерева" цілей є досягнення адекватності цілей державного управління потребам та інтересам суспільства, тим цілям, які об'єктивно породжуються керуємими об'єктами.

Цілі державного управління, представлені у будь-якому "дереві", мають відповідати певнім вимогам:

· бути об'єктивно зумовленими й обґрунтованими, виходити з об'єктивних закономірностей і тенденцій суспільного розвитку й діяльності людей;

· бути соціально мотивованими, тобто йти від потреб, запитів й інтересів людей, відповідати їм і викликати цим самим розуміння, підтримку цілей, прагнення втілити їх у життя;

· бути науково обґрунтованими, тобто підкріпленими відповідними науковими дослідженнями прогнозів економічного, соціального та духовного розвитку суспільства;

· бути системно організованими, включати в певній послідовності цілі стратегічні, оперативні і тактичні, загальні і часткові, головні й забезпечуючі, кінцеві і проміжні, віддалені, близькі й безпосередні тощо;

· бути забезпеченими в ресурсному відношенні як з інтелектуального, так і з матеріального боку, базуватись на реальному, а не уявному потенціалі.

Будь-які цілі, які ставляться в державному управлінні, мають оцінюватися під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (справедливості, правди, гуманізму), закріплюватися законодавчо і проводитись у життя силою законів і державних механізмів їх реалізації.

4. Управлінська діяльність та управлінські технології.

4.1. Загальні риси управлінської діяльності, її форми, методи та стадії (цикли).

Цілі і функції державного управління здійснюються за посередництвом управлінської діяльності - специфічного виду праці людей, що вимагає адекватної професійної підготовки і реалізації у відповідних прийомах, способах, формах, методах тощо.

Управлінську діяльність можна визначати як сукупність вироблених історичним досвідом, науковим пізнанням і талантами людей навичок, умінь, способів, засобів доцільних вчинків і дій людини в сфері управління.

Управлінська діяльність відрізняється інтелектуальним змістом, оскільки завжди спрямована на вироблення, прийняття і практичну реалізацію управлінських рішень, покликаних змінити стан суспільних процесів, свідомість, поведінку і діяльність людей. Головний її сенс - отримання нової якості керуємого процесу, що неможливо без серйозних творчих зусиль.

За своїм предметом управлінська діяльність є інформаційною оскільки пов'язана з отриманням, осмисленням, систематизацією, збереженням та використанням інформації, насамперед управлінської.

Управлінська діяльність являє собою також складне соціально-психологічне явище з яскраво вираженою домінантою волі. Природними рисами, властивими управлінській діяльності в нормальному державному органі є постійне напруження волі, тягар відповідальності, дисциплінованість, підпорядкування власного "Я" виконанню державної посади.

Управлінська діяльність завжди виступає колективістською, бо вона здійснюється в колективі державного органа і одночасно передбачає взаємодію з колективами людей в інших державних органах по вертикалі і горизонталі, в ній має місце спеціалізація за певними предметами, змістом і видами робіт, яка потребує кооперації з метою реалізації компетенції державного органа і в цілому функцій державного управління.

Управлінська діяльність багатогранна за своїми проявами. Це і люди, і знання, й інформація, і технічні засоби, які утворюють складне комплексне явище .

І тільки зважене, збалансоване введення в дію усіх елементів управлінської діяльності здатне надати їй раціональність та ефективність.

Разом з тим, незважаючи на обумовленість управлінської діяльності властивостями і мотивами, професійною підготовкою і життєвою активністю людини, вона в державному управлінні отримує юридичну заданість, чіткість і виразність. Це - діяльність, яку відповідні державні органи і посадові особи зобов'язані здійснювати, причому так і таким чином, як вимагається для реалізації компетенції кожного конкретного державного органа, а в ньому - кожної державної посади.

В державному управлінні важливого значення набувають форми управлінської діяльності - зовнішні, постійно й типізовано фіксуємі прояви практичної активності державних органів по формуванню та реалізації управлінських цілей і функцій та забезпеченню їх власної життєдіяльності.

Розрізняють правові, організаційні, організаційно-правові форми державно-управлінської діяльності.

За посередництвом правових форм фіксуються управлінські рішення і дії, що мають юридичний зміст (установлення та застосування норм права);

Організаційні форми пов'язані зі здійсненням певних колективних або індивідуальних дій (оперативно-організаційні, матеріально-технічні операції).

На відміну від правової форми, де виражене одностороннє волевиявлення уповноваженого на реалізацію компетенції органу державної влади, в організаційних формах більше представлені різні погляди і підходи, обговорення і дискусії, компроміси і узгодження. В управлінській практиці використовуються такі організаційні форми, як сесії, засідання, наради, конференції, оперативки тощо.

Організаційно-правові форми констатують той факт, що в органах державної влади більшість правових форм є юридично коректними тільки у випадку їх прийняття через встановлені організаційні форми. Так, організаційні процедури діють відповідно до регламентів при прийнятті правових актів органами державної влади.

В літературі по-різному трактуються методи управлінської діяльності. В цілому їх можна визначити як спосіб впливу суб'єкта управління на поведінку об'єкта управління для досягнення поставленої мети.

Методи державного управління можна класифікувати за змістом, спрямованістю, організаційними формами, характером впливу тощо.

За змістом їх розглядають з позицій відображення вимог законів управління, специфіки управлінських відносин, принципів управління, об'єктивних закономірностей, у розкритті яких реалізується метод. За цим підходом визначають такі групи методів:

· організаційно-розпорядчі (адміністративні), серед яких виділяють регламентаційні, розпорядчі та дисциплінарні;

· економічні, включаючи індикативне планування та розробку цільових державних програм, державне регулювання, грошово-кредитну та фінансову, антимонопольну політику, ціноутворення, податкову політику, економічне стимулювання;

· правові методи: переконання і примус та субординація і координація;

· соціально-психологічні, до яких можна віднести соціальне прогнозування та планування, моральне стимулювання, створення сприятливого морально-психологічного клімату в колективі тощо.

За спрямованістю впливу методи управління розглядаються залежно від джерела керівного впливу та за об'єктом управління. Відповідно розрізняють три групи методів:

· орієнтовані на загальнодержавний рівень;

· орієнтовані на галузевий, регіональний рівень, рівень підприємства, організації, установи;

· орієнтовані на окремого працівника.

За організаційними формами методи управління реалізуються у різних видах і розрізняються в залежності від:

· типу впливу (акт, норма);

· способу здійснення впливу (одноособовий, колективний чи колегіальний);

· часової характеристики впливу (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довгострокові та короткострокові);

· особливості впливу (виправляти результати або запобігати, втручатися чи вичікувати).

За характером розрізняють прямий чи непрямий управлінський вплив. Прямий вплив (постановка завдання, наказ, розпорядження тощо) передбачає його конкретний результат. Непрямий - створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів.

Багатогранність методів управлінської діяльності обумовлює виділення певних специфічних принципів їх використання в державному управлінні. Вони можуть бути розподілені на дві групи:

· загальні принципи застосування методів для всього управлінського процесу, такі як: принцип поєднання методів різної змістовної природи (наприклад, економічних, соціально-психологічних, адміністративних та ін.); принцип адекватності, тобто відповідності методу управлінським завданням; принцип своєчасності та оперативності; принцип ефективності.

· спеціальні принципи використання методів на певних стадіях управлінського процесу, скажімо, застосування на етапі реалізації управлінського рішення принципу переваги переконання над примусом.

Управлінська діяльність здійснюється за певними стадіями (циклами), для кожного з яких характерний певний набір форм і методів. Існують різні підходи до виділення стадій управлінської діяльності. Узагальнюючі ці підходи можна виокремити сім наступних циклів управлінського процесу:

1. Аналіз та оцінювання управлінської ситуації;

2. Прогнозування і моделювання необхідних (і можливих) дій щодо збереження та зміни стану управлінської ситуації, включаючи формулювання цілей щодо вирішення існуючих проблем, аналіз альтернативних шляхів їх розв'язання, можливих негативних наслідків (ризиків).

3. Розробка необхідних правових актів або організаційних заходів.

4. Обговорення й прийняття правових актів і здійснення організаційних заходів.

5. Організація процесу виконання рішення.

6. Контроль виконання й оперативне інформування.

7. Узагальнення підсумків виконання й оцінка нової управлінської ситуації.

Кожна з стадій відрізняється своїм набором інтелектуальних і практичних дій і несе певне функціональне навантаження.

4.2. Поняття про управлінські технології, їх види та властивості.

Розвиток управлінської думки і практики протягом тривалого періоду привів до формування управлінських технологій

Сутність управлінської технології полягає в системному поєднанні наукового знання, управлінських потреб та інтересів суспільства, цілей і функцій державного управління, можливостей і елементів управлінської діяльності.

Становлення управлінських технологій є наслідком посилення системності державного управління, його наукового осмислення і спробою широкого використання типового, вивіреного досвідом, що дає високі результати.

Управлінська технологія розчленовується на послідовно взаємопов'язані процедури і операції, які виконуються більш або менш однозначно і мають за мету досягнення високої ефективності.

Під процедурою розуміються набір дій (операцій) за допомогою яких здійснюється той чи інший основний процес (фаза, етап), що виражає сутність даної технології.

Операція - це однорідна, логічно неподільна частина процесу управління, спрямована на досягнення певної мети.

Для освоєння управлінських технологій важливе значення має типологізація управлінських ситуацій, оскільки їхні основні види передбачають адекватні їм форми і методи управлінської діяльності.

В залежності від специфіки державних органів і керуємих об'єктів розрізнюють різні види управлінських технологій:

· діагностування, проектування і реформування відповідних підсистем;

· розв'язання соціальних конфліктів (конфліктологія);

· інформаційні, впроваджувальні і навчаючі технології;

· інноваційний розвиток керованих компонентів тощо.

Виділяють декілька аспектів управлінської діяльності, що є дуже актуальним у сучасних умовах запровадження управлінських технологій. Перш за все це:

· процеси діагностування, аналізу, оцінювання стану керованого об'єкта, прогнозування, програмування, вироблення критеріїв оцінювання і моніторинг наслідків управлінських рішень та, відповідно, реформування організації функціонування компонентів суб'єкта державного управління;

· встановлення загальних, уніфікованих критеріїв (показників), які адекватно характеризують відповідні процеси, та їх систематизація, що сприяє відображенню реальної картини суспільної життєдіяльності;

· створення організаційних і технологічних умов для оперативної і поточної передачі необхідної інформації через усі структурні підсистеми;

· застосування ідентичних методів, процедур і операцій для аналізу та характеристики об'єктів, що вивчаються і програмуються;

· програмування і планування комплексного розвитку території, функціональної сфери управління, галузі;

· підготовка, прийняття і реалізація управлінських рішень, починаючи з уніфікації понятійно-категоріального арсеналу і закінчуючи графічними формами представлення конкретних документів;

· технології контролю, пов'язані з безперервним моніторингом керованих процесів, їх вивченням, вимірюванням і порівнянням, об'єктивним зіставленням їх з управлінськими моделями, які виражені в рішеннях, їх нормах і вимогах;

· технології організаційних форм управлінської діяльності.

Неможливо забезпечити результативність, ефективність і раціональність функціонування системи державного управління без розробки і засвоєння управлінських технологій за всіма найважливішими аспектами організації і функціонування державного управління.

5. Стиль та ефективність державного управління.

5.1. Стиль державного управління.

Відповідно до тлумачного словника В.І. Даля стиль – це пошиб, рід, спосіб, смак, манера. Визначення стилю також наводиться і в інших джерелах відповідно до яких стилем є сукупність прийомів, характерних рис якої-небудь діяльності, поведінки, методу роботи. Тобто, саме поняття стиль передбачає певні якісні характеристики явища, процесу або діяльності. Визначення стилю управління наводиться у Словнику термінів та понять з державного управління відповідно до якого «стиль управління» - це сукупність найбільш характерних і стійких методів вирішення завдань і проблем, що використовуються в практичній діяльності керівником. У ході низки досліджень присвячених стилю управління було сформульовано наступні характеристики стилю:

1) стиль відображає усталені способи діяльності керівника і тісно пов’язаний з психологічними особливостями мислення, прийняття рішень, спілкування тощо;

2) стиль не є вроджена та незмінна якість, яка формується в процесі діяльності. Стилям управління можна навчати;

3) описання та класифікація стилів повинні відображати змістовні характеристики самої управлінської діяльності.

Таким чином, можна зробити узагальнююче визначення стилю управління як набору прийомів, форм та методів вирішення завдань і проблем, що динамічно формується в процесі діяльності і пов’язаний з психологічними якостями особи, що здійснює управління.

Щодо стилю власне державно-управлінської діяльності, то російський дослідник Г. В. Атаманчук визначає його як складне, багатоелементне та системне явище, а саме як систему соціально-ефективних та таких, що постійно розвиваються, способів, засобів, форм і методів щоденного функціонування посадових осіб і в цілому органів державної влади і місцевого самоврядування, що заснована на відповідних принципах і така, що забезпечує раціональне та демократичне ведення управлінських справ.

Він також відмічає, що відмінність стилю державно-управлінської діяльності від стилю роботи в інших сферах суспільства вбачається перш за все в соціальній активності посадових осіб та органів, яка: 1) пов’язана із застосуванням державно-владних повноважень; 2) чітко і в повній мірі нормативно регламентована; 3) за ціль має формування і реалізацію управлінського впливу.

Варто зауважити, що стиль управлінської діяльності залежить від багатьох факторів, серед яких можна виокремити суспільно-політичний устрій, історію, традиції народів, що об’єднанні в державу, економічні, політичні, міжнародні та духовні обставини, за яких здійснюється управління, рівень освіти тих, хто управляє та тих, ким управляють тощо. Більшість дослідників нині схиляються до думки, що стиль безпосередньо залежить від основного його носія – людини. З таким твердженням не можна цілковито погодитися, оскільки, очевидно, що недостатньо лише сформулювати найбільш доцільний стиль управління, навчити йому і управління стане ефективним. Не можна підставити будь-яку людину в набір елементів стилю і вона проявить себе як ефективний управлінець. Тобто в стилі державного управління здійснюється поєднання декількох явищ – управлінського процесу та людини. Разом з тим, вагу людини як основного компонента стилю державного управління також не слід перебільшувати. Адже навіть сильний лідер з відмінними особистісними якостями не зможе кардинально змінити стиль державного управління та зробити його більш ефективним. У суспільстві мають бути наявними норми та правила, які б за будь-яких обставин врегульовували діяльність такого лідера. Слід відмітити, що тяжіння до сильного лідера, покладання надій лише на його професійні та особистісні якості, характерне для суспільств, що перебувають у нестабільному економічному чи політичному стані чи стані громадських заворушень чи війни і є невиправданим за часів стабільності та розвитку.

Таким чином, стиль державного управління має складатися з наступних елементів:

1) цільових, функціональних та організаційних характеристик органів державної влади та місцевого самоврядування, які визначають їх місце та правовий статус в ієрархії управляючої системи суб’єктів державного управління;

2) юридично закріплених та практично застосованих форм, методів та процедур управлінської діяльності та їх посадових осіб;

3) культурних, професійних та особистісних якостей посадових осіб.

Отже, стиль державного управління це комплексне явище, що залежить від багатьох факторів як зовнішніх, як-то, історія, політика, економічний стан в державі тощо так і внутрішніх, а саме, від носіїв стилю, якими є люди, державні управлінці різних рівнів. Отже, удосконалення стилю державно-управлінської діяльності не можливе без всебічного та належного аналізу поняття стилю державного управління, його компонентів, елементів, видів та факторів, що впливають на його зміну.

5.2. Ефективність державного управління.

Проблема ефективності стосується усіх сфер, видів, форм, методів організації життєзабезпечення людини. Найбільшою мірою це властиве управлінню як діяльності, що здійснюється людьми, стосовно людей та виключно в інтересах людей.

Визначити результат управління й оцінити зумовлений ним ефект дуже складно. Необхідні критерії, на підставі яких можна висловити достовірні й обґрунтовані судження.

Що таке критерії ефективності управління?

Критерії ефективності становлять собою ознаки, сторони, прояви управління, аналізуючи які можна визначити рівень і якість управління, його відповідність потребам та інтересам суспільства.

У цьому їх відміна від показників, що розкривають міру, кількісні параметри відповідних ознак, сторін тощо.

Які критерії можна виділити?

Найбільш узагальнюючими є критерії соціальної ефективності державного управління, тобто ті, які дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи.

На їх основі можна визначити найголовніше: зв'язок державного управління і суспільства та готовність першого до забезпечення динаміки і гармонійності другого.

До критеріїв загальної соціальної ефективності державного управління можна віднести:

· рівень продуктивності праці, співвіднесений зі світовими параметрами за її відповідними видами;

· темпи і масштаби приросту національного багатства;

· впорядкованість, безпеку, сталість і надійність суспільних відносин, їх відтворення з наростаючим позитивним результатом.

Дані узагальнюючі критерії загальної соціальної ефективності державного управління диференціюються за сферами суспільної життєдіяльності:

· в сфері економіки головним виступає нарощування суспільного виробництва на базі новітніх науково-технічних досягнень, що ведуть до зростання продуктивності праці, підвищення якості, різноманітності та технологічності випускаємої продукції;

· в соціальній сфері це прагнення до реалізації принципу соціальної справедливості, з урахуванням, звичайно, закономірностей і форм сучасних суспільних відносин, які в кожній країні своєрідні;

· в духовній сфері набирає силу розуміння, що кожна людина має розвиватися фізично, морально, естетично і самовідбутися як особистість вільного, демократичного суспільства;

· в політичній сфері це посилення демократичних форм і методів управління, які забезпечують необхідні показники розвитку усіх інших сфер суспільства.

Повсякденне співвіднесення отримуваних результатів державного управління з критеріями його загальної соціальної ефективності дозволяє бачити сенс і значення управлінських зусиль, соціальну цінність, актуальність і дієвість самого управління.

Оцінку стану організації і функціонування самої держави як суб'єкта управління суспільними процесами виражає ефективність організації і функціонування суб'єктів державного управління.

Для цього служить група критеріїв спеціальної соціальної ефективності державного управління, які розкривають і характеризують якість (рівень) всієї сукупності органів державної влади і місцевого самоврядування в єдності їх цілепокладання, організації і функціонування.

В чому сенс використання критеріїв спеціальної соціальної ефективності державного управління?

Вони покликані дати відповідь на питання: які проблеми вирішують керуючі компоненти, яким чином (форми, методи), які витрачають суспільні ресурси.

Таких критеріїв можна виділити п'ять:

· цілеорієнтованістьорганізації і функціонування державно-управлінської системи, її великих підсистем та інших організаційних структур, що визначається через ступінь відповідності їх управлінських впливів цілям, які об'єктивно випливають з їх місця і ролі в суспільстві;

· витрати часу на вирішення управлінських питань і здійснення управлінських операцій. Параметри витрат часу мають виключне значення, враховуючи ієрархічний характер державного управління, його широку горизонтальну спеціалізацію тощо. Справа в тому, що будь-яке управлінське рішення зберігає свою актуальність і раціональність лише протягом досить короткого часу, поки відповідає існуючим умовам і факторам;

· стиль функціонування державно-управлінської системи, її підсистем та інших організаційних структур. У цьому випадку йдеться про реальну практику управлінської поведінки конкретних посадових осіб;

· складність організації суб'єкта державного управління, його підсистем і ланок. Складність тої чи іншої організаційної структури безпосередньо впливає на її внутрішню життєдіяльність (реалізацію внутрішніх функцій) і формування управлінських дій (здійснення зовнішніх функцій);

Справа в тому, що в будь-якій динамічній системі складність суб'єктів управління, їх підсистем і ланок покликана не тільки відповідати складності керуємих об'єктів (не перевищувати дану складність), а й по можливості поступатися їй, оскільки координуючий рівень завжди має бути простіше координуємого;

· витрати на утримання і забезпечення функціонування державно-управлінської системи, її підсистем та інших організаційних структур. При їх аналізі й оцінюванні слід враховувати взаємозалежність між вартістю управління і соціальними результатами діяльності керуємих об'єктів.

Отже, взяті у взаємозв'язку критерії "цілі-час-стиль-складність-витрати" і розглянуті під кутом зору змісту і сили зумовлених ними управлінських дій, здатні досить повно характеризувати організацію і функціонування держави.

6. Загальна характеристика системи державного управління в Україні.

6.1. Апарат державного управління як система органів виконавчої влади.

Головним суб'єктом виконавчої влади, як вже зазначалося, є апарат державного управління. Він є складною системою спеціальних органів — органів виконавчої влади (які називаються також органами державного управління), що перебувають між собою у різноманітних зв'язках та відносинах і виконують основні завдання і функції держави шляхом повсякденної й оперативної управлінської (владно-розпорядчої, або адміністративної) діяльності.

В системі органів виконавчої влади виділяються структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:

вищий рівень — Кабінет Міністрів (у функціональній взаємодії з Президентом);

центральний рівень — міністерства, державні комітети та інші підвідомчі Кабінету Міністрів органи виконавчої влади;

місцевий, або територіальний рівень, на якому діють:

органи виконавчої влади загальної компетенції — Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні. Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;

органи спеціальної галузевої та функціональної компетенції, котрі як безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади, так і перебувають у так званому подвійному підпорядкуванні (тобто водночас і відповідному центральному і місцевому органу виконавчої влади).

Іноді до «органів державного управління» відносять адміністрації державних підприємств, об'єднань, установ та інших організацій державної форми власності. Але треба зауважити, що таке визначення досить умовне. Ці керуючі суб'єкти мають значну специфіку, яка пов'язана лише з внутрішньою — в межах відповідної організації — спрямованістю їх функцій та повноважень. Саме з огляду на згадану специфіку стосовно цих керуючих суб'єктів, на відміну від всіх інших органів державного управління, не застосовується назва «органи виконавчої влади».

Оскільки апарат державного управління (надалі — апарат управління, управлінський апарат) завдяки його об'єктивним властивостям є системним утворенням, відноситься до класу соціальних (суспільних) систем надзвичайно великої складності (так званих «надскладних» систем), для його характеристики доцільно використати певні пізнавальні засоби системного підходу. Адже, як відомо, науковий метод пізнання за своєю суттю і є сам предмет, розглянутий в його русі та розвитку, в усіх його зв'язках та відносинах, в його внутрішній суперечності та складності.

Мова має йти насамперед про структурний і функціональний аспекти системного підходу, оскільки саме ці аспекти розкривають основні сторони побудови та функціонування (діяльності) будь-якої соціальної системи. Не менш важливе й те, що дані аспекти охоплюють найсуттєвіші сторони апарату управління, які потребують постійного аналізу та практичного удосконалення. Адже системний розгляд управлінських об'єктів завжди передбачає пошук і визначення можливостей та напрямків їх подальшого розвитку й оптимізації.

Кожний із названих аспектів виконує власну, чітко визначену роль. Тому слід заперечити проти абсолютизації уявлення, нібито структурний і функціональний підходи до управління можуть бути ефективними лише у випадку, коли застосовуються у єдності в рамках системного підходу. Звичайно, структурний і функціональний аспекти тісно взаємопов'язані як один з одним, так і з іншими відносно самостійними аспектами та частинами системного підходу. Разом з тим не виключається і не зменшується доцільність і правомірність використання у конкретних пізнавальних ситуаціях якогось одного або деяких з усієї сукупності його аспектів.

Природно, є пізнавальні завдання, які вимагають органічного поєднання структурного та функціонального підходів. Зокрема, дослідження співвідношення змісту діяльності та організаційних структур управлінського апарату виходить за власні пізнавальні можливості як структурного, так і функціонального аспектів системного підходу. Причому мається на увазі не просте їх «сумування». Необхідна своєрідна інтеграція пізнавальних засобів кожного з цих з метою переходу від окремого розгляду відповідних сторін апарату управління до розкриття об'єктивного механізму співвідношення між змістом його діяльності та його структурними формами, тобто закономірностей здійснення існуючих між цими сторонами численних взаємозв'язків, взаємозалежностей та взаємодій.

Безпосереднім результатом зазначеної інтеграції можна вважати формування відносно самостійного структурно-функціонального (або точніше — структурно-діяльністного) методу (підходу), пам'ятаючи при цьому, що терміном функціональний охоплюються усі елементи змісту управлінської діяльності, а не лише функції. Структурно-функціональна характеристика апарату управління із системних позицій розкриває найбільш суттєві ознаки побудови та діяльності апарату, що необхідні для забезпечення достатньої понятійно-термінологічної чіткості аналізу.

Слід почати з найголовнішої ознаки системного бачення управлінського апарату, а саме — з багатозначності системних оцінок

Так, з одного боку, цей апарат входить як складова частина у більш загальне системне утворення (так звану метасистему), яким в цілому виступає держава, точніше державний апарат (механізм). Причому апарат управління є його найбільш численною й розгалуженою частиною, яка відіграє надзвичайно важливу роль у здійсненні усіх основних завдань і функцій держави.

З іншого боку, апарат управління включає в себе більш прості складові частини, які також є системами (у відношенні до апарату в цілому — підсистемами). Останні у свою чергу складаються з наступних систем, ще більш простих і т.ін.

При цьому максимальну межу членування системи характеризує поняття елемент. Щодо апарату управління у ролі елементу виступає кожний самостійний орган виконавчої влади. Власне завдяки тому апарат визначається саме як система відповідних державних органів.

Однак це не означає, що при системній характеристиці апарату внутрішній зміст елементів не береться до уваги. Кожний орган управління сам є системою і складається із власних елементів — структурних підрозділів та посад. Але це — елементи двох неоднакових рівнів: апарату в цілому (як системи органів) і окремого органу (як системи підрозділів і посад).

Елементи слід відрізняти від частин системи, якими виступають певні сукупності елементів (або підсистеми), що є більш простими щодо апарату в цілому. Водночас елементи не ототожнюються з компонентами системи. У загальносоціологічному плані розрізняються компоненти людського, речового, процесуального та духовного порядків. Зрозуміло, в апараті управління як у соціальній системі головним компонентом завжди є люди, які займають певні посади та виконують відповідні повноваження.

Переходячи до структурної характеристики управлінського апарату, доцільно спиратися на загальнопоширене тлумачення організації системи як її внутрішньої структурної побудови, що складається з елементів та взаємозв'язків між цими елементами.

Між тим у науковій літературі часто-густо не враховується відмінність понять структури апарату (суб'єктів) управління і структури управління (системи управління). Необхідність розмежування цих понять випливає із нетотожності самих явищ, що структуруються.

Наприклад, поняття структури управління звичайно застосовується як до керуючої, так і до керованої підсистем (тобто до суб'єктів й об'єктів управління). Насправді ж перше поняття вужче за обсягом, оскільки охоплює побудову лише керуючих суб'єктів, яка об'єднує багато конкретних, локальних організаційних структур (або інакше — структурних форм).

Незважаючи на це, часто поширеним терміном «організаційні структури управління» визначаються саме структури управлінського апарату. Тому для більшої чіткості їх відображення доцільно використовувати поняття «управлінські (або керуючі) структури».

Причому бажано, щоб це поняття мало єдиний зміст стосовно:

а) самостійних органів управління;

б) структурних підрозділів органів, які складаються із окремих посад — універсальних первинних одиниць апарату;

в) сукупностей (підсистем) органів (системи міністерств чи держкомітетів).

Усі перелічені суб'єкти управління здійснюють конкретні управлінські функції відповідно до суспільного розподілу праці в апараті. Збірне визначення цих суб'єктів можливо за допомогою терміну «структурні одиниці» управлінського апарату. Серед них базовою (на відміну від первинної посади) структурною одиницею є органи управління як елементи системи.

Органи управління можуть також розрізнятися залежно: від характеру компетенції або змісту функцій — на органи загальної, галузевої і функціональної, міжгалузевої компетенції; від сфери дії — на органи управління економікою (народним господарством), соціально-культурним розвитком, у адміністративно-політичній сфері; від методів прийняття рішень — на колегіальні та єдиноначальні і т. ін.

Отже, управлінські структури складаються із структурних одиниць апарату. Друга їх сторона має охоплювати, як це випливає з наведеного вище загальнопоширеного тлумачення поняття «організація системи», взаємовідносини (стосунки) керуючих суб'єктів.

6.2. Кабінет Міністрів України — вищий орган в системі органів виконавчої

Відповідно до статті 113 Конституції України та частини 1 статті 1 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Свою діяльність Уряд України здійснює безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів (частина 2 статті 1 Закону України „Про Кабінет Міністрів України”).

Конституцією України визначено порядок формування, склад, а також підстави припинення діяльності Кабінету Міністрів України. Так, відповідно до статті 114 Конституції України до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.

За поданням Прем'єр-міністра України Верховна Рада України може призначати міністрами осіб, які не очолюють міністерств. До складу Кабінету Міністрів України може бути призначено не більше двох таких міністрів (частина 5 статті 6 Закону України „Про Кабінет Міністрів України”).

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку. Відставка Прем'єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені цією Конституцією.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Статтею 16 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” передбачено, що припинення повноважень Прем'єр-міністра України у разі його смерті має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України

Прем'єр-міністр є главою Кабінету Міністрів, і керує його роботою, забезпечує виконання програм діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою. Прем'єр-міністр визначає і розподіляє обов'язки між першим віце-прем'єр-міністром, віце-прем'єр-міністрами та міністрами, координує їхню діяльність, застосовує заходи дисциплінарної відповідальності (крім звільнення з посади) до членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади та їх заступників.

Перший віце-прем'єр та віце-прем'єр-міністри як заступники Прем'єр-міністра виробляють стратегію і тактику реалізації програми діяльності Кабінету Міністрів .у закріплених за ними напрямках і сферах діяльності, спрямовують, координують та контролюють роботу міністерств, інших центральних органів виконавчої влади для виконання завдань уряду, а також попередньо розглядають і погоджують проекти рішень Кабінету Міністрів України, вживають заходів щодо врегулювання можливих розбіжностей серед членів Кабінету Міністрів України. Вони заміщують Прем'єр-міністра у разі його відсутності, діючи в межах, визначених Прем'єр-міністром, який встановлює і черговість такого заміщення.

Конституцією України (стаття 120) встановлені певні обмеження щодо входження до складу уряду. Зокрема, члени Кабінету Міністрів України не мають права поєднувати свою діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що мають на меті одержання прибутку.

Уряд України працює відповідно до затвердженої Верховною Радою України Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Програма діяльності Кабінету Міністрів України подається до Верховної Ради України новопризначеним Прем'єр-міністром України разом із поданням про посадовий та персональний склад Кабінету Міністрів України (частина 2 статті 11 Закону України „Про Кабінет Міністрів України”). Програма діяльності Кабінету Міністрів України розглядається Верховною Радою України невідкладно після складення присяги членами новосформованого Кабінету Міністрів України та набуття ним повноважень відповідно до частини п'ятої статті 10 цього Закону. Програма діяльності Кабінету Міністрів України вважається схваленою, якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України. Рішення про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України приймається у формі постанови Верховної Ради України.

Верховна Рада України може надати Кабінету Міністрів України можливість доопрацювати Програму діяльності Кабінету Міністрів України. Повторний розгляд Програми діяльності Кабінету Міністрів України Верховною Радою України проводиться не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після прийняття такого рішення.

У частині 2 статті 113 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статті 85, 87 Конституції України.

Основними завданнями Уряду України є: забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості; забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм; забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави; забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону; здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій; організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Для реалізації зазначених завдань Кабінет Міністрів наділений широкою компетенцією — певними функціями і повноваженнями. Вона спрямована на організацію виконання Конституції і законів України, актів Президента, власної програми діяльності, схваленої Верховною Радою, постійного контролю за здійсненням виконавчої діяльності підвідомчими уряду органами, вжиття заходів по усуненню недоліків у роботі цих органів.

Основною формою реалізації компетенції Кабінету Міністрів України є прийняття правових актів — постанов і розпоряджень, які обов'язкові до виконання на території України.

У формі постанов Кабінету Міністрів України видаються акти, які мають нормативний характер, або з питань, що мають найбільш важливе загальне значення. У формі розпоряджень Кабінету Міністрів України— акти, що мають індивідуальний характер, або з питань внутрішньоорганізаційної та іншої поточної роботи Кабінету Міністрів.

Акти Кабінету Міністрів набирають чинності з дня їх прийняття, якщо інше не встановлено законом або не передбачено цими ж актами. Вони можуть бути скасовані Президентом України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (пункт 15 статті 106 Конституції України). До того ж акти Кабінету Міністрів у повному обсязі або їх окремі положення, визнані Конституційним Судом України неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

6.2 Центральні органи виконавчої влади.

До центральних органів виконавчої влади України відносяться такі групи органів: міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, які мають різноманітні назви — агентства, комітети, служби і т.ін. (часто вони узагальнено визначаються як «відомства»).

Зазначені органи у своїй діяльності представляють інтереси всієї держави, а не окремих територій, місць, їх компетенція поширюється з відповідного кола питань на всю територію країни

За своїм призначенням центральні органи виконавчої влади (надалі — центральні органи) забезпечують або сприяють формуванню і втіленню в життя державної політики у відповідних сферах управління, здійснюють керівництво дорученими їм сферами і несуть відповідальність за стан їх розвитку перед Президентом і Кабінетом Міністрів України.

Центральні органи утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Кабінетом Міністрів України у межах коштів, передбачених Державним бюджетом на утримання органів виконавчої влади (пункт 9-1 статті 116 Конституції України).

Верховна Рада України призначає за поданням Президента України Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначає за поданням Прем'єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільняє зазначених осіб з посад, вирішує питання про відставку членів Кабінету Міністрів України (пункт 12 частини 1 статті 85 Конституції України).

Кабінет Міністрів України призначає та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра керівників центральних органів, які не входять до складу Кабінету Міністрів України (пункт 9-2 статті 116 Конституції України).

Провідне місце серед центральних органів посідають міністерства України. Лише їх керівники — міністри — входять до складу Кабінету Міністрів і безпосередньо беруть участь у визначенні урядової політики в країні.

На сьогодні (станом на 01.02.2009 року) в Україні нараховується 20 міністерств, 13 комітетів, 28 центральних органів виконавчої влади із спеціальним статусом та 16 інших центральних органів та установ.

Центральні органи в своїй більшості переважно є єдиноначальними органами. Єдиноначальність органу означає, що владні повноваження цього органу здійснюються одноособове його керівником — міністром, головою державного комітету, іншим керівником центрального органу (надалі — керівником). Він персонально несе всю повноту відповідальності за результати роботи центрального органу безпосередньо перед Президентом і урядом.

Керівник здійснює керівництво центральним органом, спираючись в цьому на своїх заступників, які призначаються і звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням відповідного керівника. Кількість заступників керівника в кожному центральному органі визначається Кабінетом Міністрів. Заступники керівника виконують за його дорученням окремі функції та повноваження і заміщують його у разі його відсутності.

Рішення центрального органу набувають юридичної сили коли вони оформлені як правові акти, що видані ним у межах своїх повноважень на основі та на виконання Конституції та законів України, актів Президента і Кабінету Міністрів. Переважна більшість актів центрального органу видається у вигляді наказів його керівника. Вони є обов'язковими до виконання всіма органами і організаціями, їх посадовими особами, які підпорядковані відповідному центральному органу. У випадках, передбачених законодавством, акти центрального органу є обов'язковими для виконання всіма центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та громадянами.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції центрального органу, обговорення найважливіших напрямків його діяльності та розвитку дорученої йому галузі чи сфери утворюється колегія центрального органу. До її складу входять керівник центрального органу, його заступники за посадою, інші керівні працівники центрального органу, а також керівники деяких центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери відання центрального органу. В засіданнях колегії можуть брати участь представники місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Рішення колегії втілюються у життя наказами керівника центрального органу.

Будь-який центральний орган організовує виконання актів законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його відання, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів.

6.3. Місцеві державні адміністрації

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації (статті 118 Конституції України).

Згідно із статтею 118 Конституції України склад місцевих державних адміністрацій формується головами місцевих державних адміністрацій, які, у свою чергу, призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом за поданням Кабінету Міністрів України.

Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президента і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, тобто районні держадміністрації — обласним держадміністраціям, обласні держадміністрації — Кабінету Міністрів України. Вони також підзвітні і підконтрольні відповідним органам місцевого самоврядування (радам) у частині повноважень, делегованих їм цими радами (частини 3-7 статті 118 Конституції України).

Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами виконавчої влади, владні повноваження яких реалізуються одноособове їх керівниками — головами. Голова місцевої державної адміністрації формує її склад, до якого входять голова місцевої державної адміністрації, його перший заступник, не більше трьох заступників, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів.

Голови місцевих державних адміністрацій у межах виділених бюджетних асигнувань затверджують структуру і штатний розпис цих адміністрацій та положення про їхні структурні підрозділи. Для сприяння здійсненню повноважень місцевих державних адміністрацій їх голови можуть утворювати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.

Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів, інших структурних підрозділів адміністрацій не можуть бути народними депутатами України або мати інший представницький мандат, не мають права поєднувати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на меті одержання прибутку

Голови місцевих державних адміністрацій одноособове приймають рішення шляхом видання розпоряджень і несуть за них відповідальність згідно із законодавством.

Проекти розпоряджень нормативного характеру мають підлягати обов'язковій юридичній експертизі у відповідних структурних підрозділах місцевих державних адміністрацій, а також обговоренню на засіданнях колегій місцевих державних адміністрацій.

Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній реєстрації в установленому законом порядку і набувають чинності з моменту їх реєстрації. Акти, що стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, підлягають оприлюдненню і набувають чинності з моменту їх оприлюднення.

Акти місцевих державних адміністрацій ненормативного характеру, прийняті у межах їх повноважень, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо законом чи самими актами не встановлено іншого строку введення їх у дію. Ці акти доводяться до їх виконавців, а також при потребі оприлюднюються.

Правовий статус місцевих державних адміністрацій за обсягом наданих повноважень відповідає основним завданням їх діяльності. Вони полягають в тому, що місцеві державні адміністрації забезпечують на відповідній території: виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади вищого рівня; законність і правопорядок, додержання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони навколишнього середовища, а в місцях компактного проживання національних меншин і корінних народів також програм їхнього національного та культурного розвитку; підготовку та виконання відповідних обласних та районних бюджетів; взаємодію з органами місцевого самоврядування

Органи місцевого самоврядування на відповідних територіях — обласні та районні ради — також мають право делегувати окремі свої повноваження місцевим державним адміністраціям. Останні здійснюють делеговані їм повноваження з метою забезпечення місцевих інтересів населення району чи області і несуть відповідальність за їх реалізацію.

Місцеві державні адміністрації у частині здійснення ними делегованих повноважень підзвітні і підконтрольні відповідним радам.

Місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами. Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів, сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань.

Голови місцевих державних адміністрацій, насамперед обласних. Київської і Севастопольської міських, взаємодіють з міністерствами та іншими центральними органами в процесі управління структурними підрозділами цих адміністрацій, що перебувають у «подвійному» підпорядкуванні. Тому управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.

Голова місцевої державної адміністрації має право порушувати перед міністерствами, іншими центральними органами вмотивовані питання про відповідність займаній посаді керівників їх територіальних органів, на підставі чого міністерство, інший центральний орган має у місячний термін дати обґрунтовану відповідь або прийняти рішення.

Взаємовідносини обласної та районних місцевих державних адміністрацій характеризуються тим, що обласні державні адміністрації у межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю. Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на їх вимогу звітують перед ними.

Обласні державні адміністрації наділені широкими контрольними повноваженнями. Голови облдержадміністрацій мають право скасовувати розпорядження голів районних державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, рішенням Конституційного Суду, актам Президента, Кабінету Міністрів, голів обласних державних адміністрацій, а також міністерств, інших центральний органів. У свою чергу керівники управлінь, відділів, інших структурних підрозділів облдержадміністрації мають право скасовувати накази керівників відповідних управлінь, відділів, інших структурних підрозділів райдержадміністрації, що суперечать законодавчим актам України

Місцеві державні адміністрації на підвідомчій території мають плідно взаємодіяти з органами місцевого самоврядування, зокрема, у вирішенні питань економічного, соціального та культурного розвитку відповідних територій, зміцнення матеріальної та фінансової бази місцевого самоврядування, виконання наданих їм законом повноважень органів виконавчої влади, розглядати та враховувати у своїй діяльності пропозиції органів місцевого самоврядування.

При цьому місцеві державні адміністрації не мають втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень.

Для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні підприємства та організації.

Найважливішу увагу місцеві державні адміністрації мають приділяти стосункам з громадянами, що мешкають на відповідній території, зокрема, сприяти громадянам у реалізації ними їх конституційних прав, свобод та виконання конституційних обов'язків. Громадяни звертаються до місцевих державних адміністрацій у вирішенні конкретних питань, що належать до відання місцевих державних адміністрацій. Їхні посадові особи зобов'язані розглянути звернення громадян і протягом місячного терміну дати обґрунтовану відповідь та вжити необхідних заходів.

Список рекомендованої літератури

1. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV від 08.12.2004 (стаття 40). // ВВР. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Закон України „Про Кабінет Міністрів України”. – ВВР. – 2008. – № 25. – Ст. 654, стаття 241.

3. Закон України „Про місцеві державні адміністрації”. – ВВР. – 1999. – № 20. - Ст. 190.

4. Авер’янов В.Б. Державне управління в Україні: Навчальний посібник. – К.: Юніверс, 1999. – 432 с.

5. Авер'янов В. Б., Дерець В. А., Ославський М. І., Писаренко Г. М., Пухтецька А. А. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / В.Б. Авер'янов (заг.ред.). — К. : Юстиніан, 2007. — 288c.

6. АтаманчукГригорий Васильевич. Управление: сущность, ценность, эффективность. — М. : Академический Проект, 2006. — 543с.

7. Борденюк Василь Іванович. Місцеве самоврядування та державне управління: конституційно-правові основи співвідношення та взаємодії. — К. : Парламентське видавництво, 2007. — 576c.

8. Браун М. Пол Посібник з аналізу державної політики / Людмила... Тарахан (пер.з англ.). — К. : Основи, 2000. — 244с.

9. Битяк Ю. П., Гаращук В. М., Дьяченко О. В., Зима О. Т., Зуй В. В. Адміністративне право України: Підручник / Ю.П. Битяк (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 544с.

10. Веймер Девід Л., Вайнінг Ейден Р. Аналіз політики. Концепції і практика / Іван Дзюб (пер.з англ.), Анатолій Олійник (пер.з англ.). — К. : Основи, 1998. — 655с.

11. Гаман Петро Ілліч. Державне управління і місцеве самоврядування: робоча програма / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2008. — 79с.

12. Гурне Бернар. Державне управління / Інститут держ. управління та самоврядування при Кабінеті Міністрів України / Віктор Шовкун (пер.з фр.). — К. : Основи, 1993. — 165с.

13. Даль В.І. Толковый словарь живого великорусского языка, том IV / Даль В.І. - М.: ОЛМАМедиагруп, 2007. - 171 с.

14. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: Навч. посіб. / Академія правових наук України. Київський регіональний центр ; Українська Академія держ. управління при Президентові України. Кафедра держ. управління і менеджменту ; Хмельницький ін-т регіонального управління та права / Н.Р. Нижник (заг.ред.), В.М. Олуйко (заг.ред.). — Л. : Видавництво Національного ун-ту "Львівська політехніка", 2002. — 352с.

15. Державне управління в Україні: організаційно-правові засад: Навчальний посібник/За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К., 2002. – 345 с.

16. Державне управління в Україні: реалії та перспективи: Зб. наукових праць / Національна академія держ. управління при Президентові України / Володимир Іларіонович Луговий (заг.ред.), В.М. Князєв (заг.ред.). — К. : Видавництво НАДУ, 2005. — 432с.

17. Єлістратов Аркадій Іванович. Адміністративне право: лекції / Сергій Володимирович Діденко (ред.та упоряд.), Валентин Васильович Галунько (ред.та упоряд.). — Херсон : ВАТ "ХМД", 2007.

18. Ківалов Сергій Васильович, Біла Любов Романівна. Адміністративне право України: Навч.-метод. посібник / Одеська національна юридична академія. — 3. вид., перероб. і доп. — О. : Юридична література, 2006. — 488с.

19. Малиновський Валентин Ярославович. Державне управління: Навч. посібник. — 2.вид., доп. та перероб. — К. : Атіка, 2003. — 575с.

20. Мартиненко Василь Миколайович. Державне управління: шлях до нової парадигми (теорія та методологія) / Національна академія держ. управління при Президентові України. Харківський регіональний ін-т. — Х. : Видавництво ХарРІ НАДУ "Магістр", 2003. — 218с.

21. Нижник Ніна Романівна, Дубенко Світлана Дмитрівна, Мельниченко Віктор Іванович, Плахотнюк Н. Г., Мосов С. П. Державне управління в Україні: організаційно-правові засади: Навч. посіб. / Українська Академія держ. управління при Президентові України / Ніна Романівна Нижник (ред.). — К. : Видавництво УАДУ, 2002. — 164с.

22. Оболенський Олексій Юрійович. Державне управління та державна служба: сучасні напрями розвитку / Одеська національна юридична академія. — О. : АО БАХВА, 2003. — 319с.

23. Райт Глен. Державне управління / Інститут держ. управління та самоврядування при Кабінеті Міністрів України / Василь... Івашко (пер.з англ.). — К. : Основи, 1994. — 190с.

24. СтеценкоСемен Григорович. Адміністративне право України: навч. посібник. — К. : Атіка, 2007. — 624c.

25. Цвєтков Віктор Васильович. Державне управління: основні фактори ефективності: Політико-правовий аспект / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького, Академія правових наук України. — Х. : Право, 1996. — 164с.

Вгору