Управління Головдержслужби в Дніпропетровській області

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями.Реформування державного управління в Україні займає особливе місце серед найголовніших проблем суспільного розвитку нашої держави, що потребує вирішення. Процес реформування передбачає визначення ролі, завдань, функцій, структури органів державного управління, чіткий розподіл повноважень між центральною владою та органами місцевого самоврядування, створення належної нормативно-правової бази, а також розвиток системи державної служби. Успішне розв’язання завдань, які стоять сьогодні перед державою в усіх суспільних сферах, значною мірою залежить саме від ефективності державного управління, оптимального стану державно-службових відносин.

Сучасний етап державного будівництва пов’язується з системним впровадженням методик та методологій зарубіжного досвіду організації державної (публічної) служби, оскільки важливо у контексті євроінтеграційної спрямованості реформування державно-управлінської діяльності забезпечити сталий та публічний характер демократизації державно-службових відносин.. Саме у такому аспекті особливого значення набувають питання кадрового забезпечення державної служби, тому що від кількісного складу кадрів, правильної, науково обґрунтованої роботи щодо їх підготовки, добору і просування по службі залежить успіх цього процесу. Натомість, нині діюча система публічного управління в Україні не повністю відповідає стратегічному курсу держави до демократії та європейських стандартів належного врядування. По-перше, у такій системі складові елементи (інститути публічного управління) зазнають постійних змін, зокрема: 1) актуалізація конституційних змін, що спричинять кардинальну трансформацію владних відносин в державі; 2) реформування внутрішньої організації діяльності через зміни в нормативно-правовому забезпеченні діяльності в системі виконавчої влади (наприклад, прийняття Закону України «Про Кабінет Міністрів України» [1]; 3) зміни у порядку формування органів влади (постійні зміни виборчого законодавства). По-друге, взаємодія інститутів публічного управління на даний час характеризується жорстким політичним протистоянням, хоча владний механізм держави має виходити, перш за все, з інтегративного характеру принципу поділу державної влади. На жаль, нині сама система публічного управління, внаслідок історично обумовленої несталості, виступила обмежувальним чинником широких політичних та соціальних реформ в українському суспільстві. По-третє, майже не імплементованими залишаються європейські принципи публічного управління в організації діяльності державної служби. Таким чином, постала суттєва проблема легітимізації суспільного управління у цілому, адже кожна із системних інститутів державного управління (Інститут Президента України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, судова система) за останні 5 років зазнала серйозного зовнішнього впливу.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Реалізація завдання реформування державної служби потребує здійснення реформи державної влади. Тому основна її мета – удосконалення системи відбору, кадрового потенціалу державної служби за рахунок запровадження нових процедур атестації, призначення, просування по службі, удосконалення системи підготовки, перепідготовки, підвищення фахового рівня державних службовців, адже від кадрів державних службовців, їх професійної і ділової компетентності, нового мислення і вміння працювати в сучасних умовах, залежить прийняття продуманих, обґрунтованих рішень і здатність реалізувати їх на практиці.

Необхідність дослідження державної служби в усіх її аспектах багатогранної діяльності обумовлюється й тим, що місце і роль держави в сучасному світі в значній мірі залежить від чіткої організації і функціонування її державних органів. Державно-службові відносини, які виникають в процесі функціонування державної служби, все частіше стають предметом аналізу наднаціональних структур врядування. При цьому як зворотна реакція - кожна національна наукова школа намагається регламентувати своє національне законодавство у відповідності з міжнародними стандартами. Така проблема є дуже актуальною для України, яка стала на шлях незалежного розвитку. Все це дає всі підстави стверджувати, що на сьогоднішній день в Україні є нагальною потребою детальне дослідження організації, проходження, реформування системи державної служби України та вдосконалення законодавства про державну службу взагалі. Метою такого реформування є вдосконалення системи державної служби в Україні на основі аналізу поточного законодавства та практики, що склалася у цій сфері, а також визначення головних проблем правового регулювання та пошук шляхів їх подолання з метою підвищення ефективності державного управління, удосконалення управлінських методів, поліпшення законодавчої бази та реформування у сфері державної служби.

Актуальність дослідження проблематики удосконалення, крім того обумовлена базовим проблемним питанням інституту державної служби – напрацюванням організаційно-правового забезпечення реалізації повноважень державними службовцями, систематизації принципів державної служби, оптимальному процесу адаптації до європейських стандартів державної служби.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. В умовах конституційної реформи особливої ваги набувають дослідження проблемних питань становлення та розвитку системи державно-управлінської діяльності в незалежній Україні відповідно до стратегічного напряму Української держави – набуття відповідності критеріям на вступ до Європейського Союзу через адаптацію правових засад функціонування органів влади, формалізацію публічно-адміністративних структур демократичного врядування.

Науковому дослідженню проблем подальшого розвитку та реформування системи державно-службових відносин Україні приділяється значна увага в теорії держави і права, є певні здобутки у вигляді монографічних досліджень, навчальних посібників, інших публікацій. Ще у радянський період в науковій літературі достатньо широко висвітлювалася проблематика державної служби, хоча законодавча база цього інституту практично була відсутня. Серед сучасних вчених тема державно-службових відносин розкривається у новому баченні, окремі проблеми даного інституту широко висвітлюються у фундаментальних монографічних дослідженнях галузі державного управління.

Теоретичну основу дослідження проблем державно-службових відносин відтворено у працях провідних вчених: В.Б. Авер’янова, Г.В. Атаманчука, В.Д. Бакуменка, С.О. Білої, І.А. Грицяка, С.Д. Дубенко, В.М. Князєва, О.Л. Копиленка, М.Х. Корецького, В.С. Куйбіди, М.Д. Лесечка, В.К. Майбороди, А.Р. Мацюка, П.І. Надолішнього, Н.Р. Нижник, В.М. Олуйка, В.А. Ребкала, С.М. Серьогіна, Г.П. Ситника, В.А. Скуратівського, І.М. Солоненка, М.П. Стрельбицького, В.П. Троня, В.О. Шамрая. Але всебічно проблема державно-службових відносин системно не проаналізована. Аналіз вітчизняних публікацій з даної проблематики свідчить про розробку загальних положень щодо можливого покращання ефективності державно-службових відносин та вдосконалення законодавства про державну службу в Україні. Проте цілий ряд питань залишається нерозкритим, окремі положення сприймаються вченими некритично, а предметна дискусія ведеться, як правило, в контексті компаративних досліджень.

Варто наголосити, що нормативно-правове регулювання державно-службових відносин потребує суттєвого удосконалення. Так, насьогодні окрім Закону України «Про державну службу», основними джерелами за даним напрямом є: Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування», Укази Президента «Про Стратегію реформування державної служби в Україні», «Про Концепцію адаптації інституту державної служби в Україні до стандартів Європейського Союзу», «Концепцію розвитку законодавства про державну службу в Україні», Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про порядок проведення атестації державних службовців», «Про затвердження Положення про формування кадрового резерву для державної служби», «Про затвердження Порядку проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців», «Про затвердження Програми розвитку державної служби на 2005-2010 роки» та інші нормативні акти.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Слід особливо підкреслити, що необхідність розгляду питань організації державно-службових відносин викликана корінними змінами у політичному, соціальному та економічному житті суспільства; становленням української державності; необхідністю прискорення реформ, розробки нових методів, механізмів і технологій у державному управлінні; забезпеченням втілення конституційного принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; оновленням державного апарату і апарату органів місцевого самоврядування; виробленням концепції та практичним здійсненням нової політики у державній службі; змінами чинного і створенням нового законодавства про державну службу; переосмисленням зарубіжного досвіду та його застосування в українській державній службі. Адже державна служба, як частина суспільної структури, має свої особливості: по-перше, спрямована на забезпечення виконання повноважень державних органів; по-друге, покликана захищати права та інтереси громадян; по-третє, діяльність державної служби показує рівень гуманності, людяності, демократичності суспільства; по-четверте, діяльність державної служби спрямована на втілення у реальність конституційних норм правової, демократичної держави; по-п’яте, державна служба, її представники повинні бути носієм моральних цінностей та правил людського співжиття, для того щоб своїм прикладом формувати правову свідомість громадян.

Так само важливо напрацювати загальносвітоглядне розуміння комплексу принципів державно-службових відносин. Адже саме принципи державної служби пов’язані з принципами державного (у широкому розумінні - публічного) управління і відображають закономірності, відносини та взаємозв’язки державного управління. Врешті-решт, принципи є винятково важливими для організації та функціонування системи державного управління загалом, і державної служби зокрема. Натомість, правове визначення принципів державної служби зумовлює стабільність функціонування державних органів, діяльності державних службовців, правового регулювання службових відносин та обґрунтування напрямів розвитку законодавства про державну службу.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів.

Дотримання державними службовцями законодавчо закріплених принципів службових відносин має в ідеальному варіанті забезпечити стійкість системи державної служби загалом, а також – її організації. Так, принцип демократизму та законності орієнтує державних службовців на безумовне виконання чинного законодавства держави на основі дотримання демократичних умов. Виходячи з цього, визначено процес прийому на державну службу та її проходження, регулюються інформаційні процеси, контроль за виконанням тощо. Зокрема, принцип персональної відповідальності за виконання службових обов’язків і дисципліни дає можливість зміцнити дисципліну, сформувати почуття особистої відповідальності державних службовців за виконання наданих їм повноважень, закріплених у законодавстві. Це вияв самостійності кожного державного службовця і одночасно персональна відповідальність за прийняті рішення, підготовку службових документів, а також за ті наслідки, які можуть спричинити впровадження цих рішень у практику. Важливим є і принцип професіоналізму, компетентності, ініціативності, що має особливе значення для функціонування та розвитку державної служби. Його значення зростає у зв’язку з процесом реформування державної служби, а також – виділенням особливої різновидності такої професійної праці, необхідністю повної відповідності знань, умінь та навичок службовців до вимог відповідних посад державної служби. Процес професіоналізації охоплює цілу низку соціальних інститутів, а саме: професійна орієнтація; професійний відбір; управління персоналом; професійна освіта.

Основні вісім принципів державної служби, виокремлених у Законі «Про державну службу»: служіння народу України, демократизм та законність, гуманізм та соціальна справедливість, пріоритет прав людини і громадянина, професіоналізм, компетентність, чесність, відданість справі, персональна відповідальність, дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування і регіонального самоврядування, дотримання прав підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян – системно відтворюють характер державно-службових відносин в сучасній Україні. Адже саме принципи державної служби тісно пов’язані з принципами державного управління та відображають відповідні закономірності, відносини та взаємозв’язки. Значимість державної служби пов’язується з її роллю в реалізації функцій держави, її органів, усього державного апарату [2]. Концепція адміністративної реформи в Україні, інші політико-правові документи Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України передбачають розбудову нової сучасної моделі державної служби, модернізацію її відповідно до світових стандартів. Метою реформування цього інституту є становлення справді професійної, високоефективної, стабільної та авторитетної державної служби. Для успішної реалізації зазначених цілей і завдань вона повинна будуватися на таких принципах: верховенства права та законності; пріоритету прав і свобод людини та громадянина; гласності та зовнішнього контролю; рівного доступу громадян до державної служби; єдності вимог, що ставляться до державної служби; професіоналізму й компетентності, етичності; обов’язковості рішень вищих посадових осіб і державних органів; персональної відповідальності за невиконання або неналежне виконання посадових обов’язків і службової дисципліни; політичної нейтральності та стабільності; соціальної захищеності державних службовців; поєднання державних і регіональних інтересів.

Власне, постановка питання про виникнення державно-службових відносин є багатогранною науковою проблемою. Воно, перш за все, включає в себе умови і правовий порядок оформлення зарахування особи на державну службу. При цьому доречно навести визначення державної служби, як це зроблено у проекті Закону України «Про державну службу»: «Державна служба – публічно-правовий інститут, основними функціями якого є підготовка пропозицій з питань формування державної політики, забезпечення її реалізації та надання публічних послуг фізичним і юридичним особам, а також інша професійна діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави» [2]. За такого підходу нова редакція закону потребує й включення категорії державно-службових відносин, яку пропонуємо у такій редакції: «Державно-службові відносини – це відносини, що формуються в системі державного управління, учасниками яких є публічні службовці – носії відповідних прав і обов’язків, що врегульовані нормами Конституції і законів України. До суб’єктів державно-службових відносин належать: державні органи (органи законодавчої, виконавчої й судової влади, адміністрації державних підприємств і установ), органи місцевого самоврядування, структурні підрозділи органів влади, посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

Запровадження якісно нової державної служби повинно починатися з наукового обгрунтування та законодавчого визначення її правових засад, принципів організації та функціонування, які характеризують державну службу як цілісний правовий інститут, самостійний інститут державного управління. Упровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади та місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання управлінських послуг громадянам є одним з основних завдань державних службовців в Україні. Разом з тим, проблеми визначення системи та реалізації принципів організації й функціонування державної служби в Україні комплексно не досліджувалася. Остаточно нерозв’язаним залишається питання законодавчої регламентації принципів організації та функціонування державної служби; система принципів, закріплена Законом України «Про державну службу», недостатньою мірою відповідає вимогам демократичної, соціальної, правової держави, у якій людина, її права та свободи мають пріоритетний характер.

Аналіз теоретичних розробок у цій галузі дозволив виявити й важливу стабілізуючу роль принципів організації та функціонування державно-службових відносин, оскільки вони: відбивають найбільш істотні, головні, об’єктивно детерміновані закономірності, відносини й взаємозв’язки в системі організації й функціонування державної служби; забезпечують ефективність механізму реалізації й захисту прав і свобод людини й громадянина; визначають законність і стабільність поведінки державних службовців; обумовлюють соціальну цінність відносин, які мають місце в системі державної служби; являють собою ядро системи норм про організацію й функціонування державної служби. Досвід зарубіжних країн (Європи, США), країн-республік колишнього СРСР (Росія, Казахстан, Прибалтика) та аналіз їх законодавства показує, що стабільна ефективна державна служба грунтується саме на цих принципах. Всі вони остаточно не визначені у вітчизняному законодавстві, тому потребують поглибленого теоретичного обгрунтування, і подальшого законодавчого унормування, наукового тлумачення, визначення сфери дії та суб’єктного складу, конкретизації інших елементів змісту принципів, механізму реалізації тощо. Принципи державної служби взаємопов’язані. В рамках єдиної системи дія зазначених принципів організації та функціонування державної служби спрямована на досягнення цілей і вирішення задач оновленої державної служби, на встановлення єдиного механізму її організації й функціонування. В сукупності вони визначають вітчизняну державну службу як високопрофесійну та ефективну.

Саме тому вважаємо за доцільне здійснити в цьому напрямку такі заходи. По-перше, приведення у відповідність до міжнародно-правових актів норм вітчизняного законодавства щодо впровадження принципів державної служби з урахуванням національних соціально-економічних, політичних й організаційних умов. По-друге, встановлення системи принципів державної служби в єдиному законі про основи державної служби. По-третє, започаткування практики формулювання в текстах законів змісту принципів державної служби, а у правозастосовчій діяльності тлумачення їх розуміння, роз`яснення сфери дії, визначення напрямків відповідної (належної) поведінки суб`єктів правовідносин тощо. По-четверте, подальше унормування дискреційних повноважень в діяльності державних органів: конкретизація їх обсягу, кола відповідних осіб; розмежування функцій прийняття рішень, їх виконання, контролю за виконанням; регламентація адміністративних процедур, спрямованих на реалізацію принципів державної служби. По-п’яте, встановлення обов’язку мотивування посадовою особою прийнятого рішення (за необхідності письмового); поліпшення механізмів контролю й особистої відповідальності державних службовців (у тому числі матеріальної), удосконалення процедур адміністративного й судового захисту прав і свобод громадян. По-шосте, розроблення стандарту й законодавче врегулювання надання управлінських послуг державними службовцями.

Реформування державної служби зумовлено сучасними завданнями і функціями держави, переходом до системи державного управління, яка базується на поєднанні державного управління з місцевим самоврядуванням, реорганізацією системи та структури органів виконавчої влади, якісною зміною функцій державного управління та формуванням високоефективного, професійного та стабільного апарату управління, спроможного якісно, кваліфіковано і чесно працювати, виконувати вимоги громадян і задовольняти їх потреби [4, с. 22]. Процес удосконалення державної служби, державно-службових відносин є безперервним, оскільки постійним є розвиток суспільних відносин, збагачення державної управлінської практики, постійними є трансформаційні процеси в системі і структурі державного, всього публічного управління, ускладнюються та збільшуються ті завдання, які вирішуються кадрами державного апарату та апаратом органів місцевого самоврядування [5, с. 294]. Реформування будь-яких інституцій чи суспільних явищ не може мати остаточного і закінченого характеру. Розвиваються і виникають нові суспільні відносини, з’являються нові рішення певних проблем, змінюється соціально-політична, економічна ситуація, а відповідно змінюються форми, методи, підходи до їх розв’язання. Це стосується як державної служби, так і служби в органах місцевого самоврядування, оскільки ці види службової діяльності складають основу побудови державних інституцій, державності в цілому.

Сучасна, «європейська» державна служба – це складний, динамічний багатофакторний та багатофункціональний системний об’єкт, на існування якого впливає безліч чинників, як зовнішнього, так і внутрішнього середовища. Такий об’єкт потребує всебічного, міждисциплінарного вивчення, переосмислення його функціонування в контексті сучасних ідей правової держави, громадянського суспільства, демократичних перетворень, економічного розвитку [6, с. 105]. Для вивчення такого об’єкта необхідні нові методологічні підходи, методи, інструменти. У сучасній науці поки що немає повної цілісної теорії системи державної служби. Раціоналізація державно-службових відносин є найважливішим інструментом перетворень у владі, економіці, соціальній сфері, у галузі національної безпеки. Але в Україні нинішній державний апарат не пристосований для вирішення багатьох стратегічних завдань: не вистачає кваліфікованих кадрів для державної служби; у перші роки перетворень взагалі була відсутня правова база нових економічних і правових відносин. Усе це заважає подоланню труднощів, що виникають.

Організаційно-правове удосконалення державно-службових відносин слід розглядати як створення і застосування низки взаємопов’язаних законодавчих і нормативно-правових актів з метою формування системи державної служби, яка відповідно до Конституції України має бути зорієнтована на норми демократичного, громадянського, соціального, з ринковою економікою суспільства. Структура правового регулювання державно-службових в Україні має включати [7, с. 13]: конституційні засади; законодавче регулювання, яким на державному рівні закріплюються питання статусу працівників державного апарату, порядку відбору осіб для зайняття державних посад, проходження і припинення служби, про особливості регулювання праці різних категорій державних службовців і захисту їх прав та інтересів державою, специфіки їх відповідальності і т.д., що дозволяють виділити цю категорію працівників і надати їй необхідний соціально-правовий статус; нормативне регулювання державної служби, яке виконується на рівні постанові Верховної Ради України, указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, актів інших органів, уповноважених на це законодавчо.

Сучасна практика суспільного розвитку висунула на перший план проблеми становлення й розвитку державної служби, серед них такі [7, с.239]: немає розмежування політичних та адміністративних функцій у системі державного управління; чітко не визначено коло осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про державну службу»; у Законі України «Про державну службу» не визначені загальні функції державних службовців; відсутня єдина система планування, оцінювання та стимулювання роботи державних службовців; недосконала система оплати праці державних службовців; немає чіткого законодавчого регулювання адміністративних процедур та професійної етики державних службовців; організаційно-правовий статус органу управління державної служби не дозволяє створити ефективну систему управління державною службою; недосконала система відбору, призначення на посади, просування по службі та ротації кадрів; неефективна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів; відсутність інституційної спроможності системи державної служби щодо забезпечення європейської інтеграції.

Окрім того, серйозною проблемою є неузгодженість процесу реформування державної служби з іншими напрямами адміністративної реформи. Аналіз досвіду розвитку державної служби (вітчизняного та зарубіжного) дозволяє говорити про існування різних підходів до реформування державної служби. Він свідчить, що у побудові державної служби слід виходити з функцій державних органів, розподілу їх між цими органами, визначення повноважень (компетенції) відповідних органів та їх посадових осіб, визначення конкретного державного органу, який вироблятиме напрями реформування державної служби, розроблятиме програми у цій сфері діяльності, закони та інші нормативно-правові акти щодо регулювання державно-службових відносин та обґрунтовувати необхідність їх прийняття [5, с. 22].

Узагальнюючи концептуальні положення, а також практику розвитку діяльності державної служби в провідних країнах Західної Європи, незважаючи на специфіку національно-державних умов і особливості економічної й соціокультурної ситуації в кожній із країн, в основу реформування їх державної служби покладено п’ять загальних принципів [7, с. 240]: принцип демократизації державного управління і державної служби; орієнтація на клієнта; орієнтація на кінцевий результат; рентабельність державної служби; простота управління.

Висновки з даного дослідження та перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

Державна служба є обов’язковим елементом виконавчої влади, важливим державно-правовим інститутом, соціальним призначенням якого є державне управління, спрямоване на задоволення потреб суспільства, забезпечення захисту основних прав і свобод людини і громадянина, послідовного і сталого розвитку країни та поступового входження її до європейської спільноти.

Розбудова України як європейської демократичної національної держави зумовлює необхідність зміцнювати державну службу. Стратегічним завданням реформування державної служби є створення незалежної професійної державної служби для ефективної розробки економічної та соціальної політики та надання державних послуг, яка б відповідала вимогам рівня європейської демократії.

Основу правового механізму реалізації принципів державної служби складають такі його елементи: система принципів державної служби; формула принципу державної служби (яка охоплює формулювання його змісту, визначення сфери дії, які мають закріплюватися на рівні закону з метою надання принципові вищої значимості й імперативності); функціонально-правовий інструментарій (сукупність нормативно-правових положень, які визначають компетенцію, круг повноважень, обмежень, прав та обов’язків суб’єктів управлінських правовідносин, в межах чого надається можливість альтернативної правомірної поведінки відповідно до встановлених принципів); адміністративні процедури в галузі державного управління; система державного й громадського контролів за діяльністю державних службовців; відповідальність за невиконання або неналежне виконання обов’язків державними службовцями.

В Україні за роки незалежності відповідно до Конституції України створено інститут державної служби як важливий інструмент формування та реалізації державної політики, управління державою, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду сформовано відповідну систему національного законодавства у цій сфері. Чинним законодавством в цілому вирішуються такі завдання, як: створення умов для здійснення політичних, економічних, соціальних прав і свобод громадян; реалізація демократичних засад у державній службі, відкритість її функціонування, залучення на державну службу найбільш професійно підготовлених спеціалістів; формування балансу прав, обов’язків і відповідальності державних службовців, обмежень і гарантій, які складають правовий статус державного службовця; закріплення засад формування етики державної служби.

Пріоритетними напрямками вдосконалення державної служби в Україні є: вдосконалення правових засад функціонування державної служби; професіоналізація державної служби; встановлення порядку надання державних послуг та вдосконалення нормативного регулювання вимог професійної етики державних службовців; реформування системи оплати праці державних службовців; вдосконалення та підвищення ефективності управління державною службою.

На сучасному етапі в процесі вдосконалення законодавчого забезпечення розв’язання основних проблем у сфері державної служби необхідно:

- прийняти нову редакцію Закону «Про державну службу» та привести у відповідність до норм цього закону інші нормативно – правові акти;

- розмежувати сфери застосування норм публічного та приватного права для регулювання відносин у сфері державної служби, чітко визначити коло осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про державну службу», що дасть можливість нормативно закріпити виокремлення загальної державної служби, яка регулюється загальним законодавством про державну службу, та спеціалізованої державної служби, котра регламентується спеціальним законодавством, що розробляється на основі загального законодавства про державну службу і передбачає спеціальні умови проходження вказаної служби у відповідних державних органах.

Список використаних джерел

1. Про Кабінет Міністрів України: Закон України. – Офіційний вісник. – 2008. - № 36. – Ст. 1196.

2. Про державну службу: Закон України від 16.12.1993 № 3723-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490.

3. ПроектЗакону України «Про державну службу». – Режим доступу: www.guds.gov.ua. – Назва з екрану.

4. Битяк Ю. Проблеми визначення системи законодавства про державну службу // Право України. – 2006. – № 5. – С. 22-26.

5. Битяк Ю.П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія. – Х.: Право, 2005. – 304 с.

6. Пахомов І. Проблема побудови сучасної теорії державної служби // Право України. – 2006. – № 8. – С.105.

7. Сітко І. Адаптація світового досвіду реформування державної служби в Україні // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. / Редкол.: С.М.Серьогін (голов.ред.) та ін. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. – Вип. 4. – 228 с.

Вгору