Дорогі ветерани, герої фронту і тилу!

 

Звертаємось до вас зі словами безмежної вдячності за вашу стійкість, мужність, хоробрість і героїзм. Схиляємо в шані голову перед загиблими за нашу честь, свободу і незалежність. Пам'ять зобов'язує нас усіх цінувати те, за що віддали життя наші діди і батьки. Для нас, їх вдячних нащадків, кожен день Перемоги — це час осмислення нашого минулого і сьогодення, можливість ще раз оцінити мирне творення незалежної держави України. Віддаляючись від нас у часі, Велика Вітчизняна війна і виборена в ній Перемога не відходять у небуття і забуття, не припадають архівним пилом.

 

Шановні ветерани Великої Вітчизняної, солдатські вдови, всі ті хто вніс свій вклад у наближення Дня Перемоги, сердечно і щиро вітаємо Вас із 65-ю річницею Перемоги, зі святом, яке було, є й завжди буде з нами.

 

Довгих Вам років життя, міцного всім здоров'я і бадьорого духу, любові і поваги рідних та близьких, усього народу України!

 

 

 

ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ ТЕРИТОРІЯМИ УКРАЇНИ В РОКИ  II  СВІТОВОЇ ВІЙНИ

 

Управління територіями України в роки II світової війни може осмислюватися з кількох точок зору. Першою з них є вивчення методів діяльності на українських землях радянської влади та окупаційного режиму фашистського типу, виявлення підстав прийняття рішень, вибору форм та методів управлінської діяльності, оцінка їх ефективності, доцільність та відповідності загальнолюдським нормам..  Другою є  аналіз власне українського компоненту у цьому процесі. Третьою позицією є вияснення особливостей зміни режимів та механізмів встановлення нових форм управління, осмислення вічної проблеми відносин влади та населення. Основною ж, на наш погляд, є оцінка діяльності кожної з політичних сил із загальнолюдських позицій.

При підготовці статті нами використано опубліковані документи та довідкові матеріали, дослідження іноземних та українських авторів, матеріали ДАПО.

Метою даного дослідження є комплексне теоретичне осмислення процесу управління територіями в екстремальних умовах війни.

У сучасній українській історіографії II світової війни відбувається переосмислення її причин, ходу та наслідків із національних позицій, що вимагає більшої уваги до мотивації дій учасників подій. Це викликано і  зростанням ролі загальнолюдських цінностей як методологічної основи для оцінки історичних явищ.

Розглядаючи проблему управління територіями України в роки II світової війни, необхідно, на наш погляд, враховувати динаміку процесу, беручи до уваги той факт, що в період з 1939 по 1945 роки населення українських земель кілька разів змушене було пристосовуватися не лише до нової адміністративної системи, а й до нового політичного режиму.

Період з 17 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року характеризується встановленням комуністичного режиму на західноукраїнських територіях.

Другий період охоплює час окупації українських земель  військами Німеччини та її сателітів.

На третій період припадає відновлення на визволених територіях радянської влади.

Хронологічно межі цих періодів однією датою визначити неможливо, оскільки вони прямо залежали від перебігу військових дій і були різними для окремих територій.

Для дослідження особливостей управління територіями в кожен з цих періодів доцільно розглядати мету режиму, а також структуру, функції та методи діяльності.

Важливо також врахувати переплетіння політичного та адміністративного впливу різних воюючих сторін,  яке яскраво проявлялося у намаганнях нав’язати населенню свою ідеологію, залучити його до співпраці та боротьби з опонентом. Це стосується не лише радянської чи німецької сторін, а й сил, зорієнтованих на досягнення незалежності України. Доцільно взяти до уваги бажання радянської влади зберегти свій вплив і на окупованих ворогом територіях, а також зусилля кожної із сторін, спрямовані на перешкоджання противнику ефективно управляти територіями. При цьому інтереси населення жодною із сторін не враховувалися. Предметом аналізу з цієї точки зору можуть бути і мобілізація населення до воюючих армій чи допоміжних інституцій, а також примусове та добровільне переміщення населення разом із відступаючими ійськами.

У 1939-1941 роках завданням радянських органів у приєднаних західноукраїнських землях було встановлення соціалістичного порядку, що супроводжувалося уже апробованими в 30-х роках методами насильства. При відступі Червоної Армії на початку війни підривалися не лише найважливіші промислові об’єкти, а й ті, що забезпечували умови проживання населення, включаючи навіть житло та храмові споруди, як це було в Києві. Вивозилися чи знищувалися й запаси продовольства. Ставилося завдання не лише евакуювати населення, промислові підприємства, худобу, продукти тощо, а й створити основу для забезпечення опору на окупованих ворогом територіях шляхом створення підпільних партійних органів, партизанських загонів, підпільних груп та баз для забезпечення їхньої діяльності. Через партизан та підпільників здійснювався певний ідеологічний та організаційний вплив радянського режиму на окупованих фашистами територіях.

Готуючись до війни з Радянським Союзом фашисти ставили завдання приєднати частину його територій до Німеччини, а інші землі зробити своїми сателітами, поставщиками робочої сили та продукції. Можна говорити про свідоме створення ними державно-військової системи грабунку завойованих територій. Орієнтуючись на «блискавичну війну», фашисти спочатку робили ставку на нещадну мобілізацію всіх ресурсів для фронту, проте крах ілюзій на швидку війну змусив їх задуматися про налагодження господарства на завойованих територіях, що призвело і до зміни у формах та методах управління.

В обох випадках тоталітарний режим вимагав ставити рішення партії та уряду вище моралі, етики та інших «буржуазних пережитків», а виконання воєнних та інших завдань видавалося як вища цінність, яка виправдовувала жертви не лише ворожого, а й свого населення.

Українські націоналісти на початку війни були зорієнтовані насамперед на боротьбу проти Радянського Союзу, сподіваючись з допомогою Німеччини здобути незалежність для України. Хоча вже після війни ними було визнано безпідставність таких ілюзій (1)

30 червня ОУН проголосила у Львові Акт відновлення Української держави, але вже через кілька днів її керівники були заарештовані німцями. Отже, як бачимо, українським націоналістам гітлерівці обіцяли "державність", але обдурили, посилаючись на "воєнні обставини", на "непідготовленість" націоналістів до державотворення, на "необ'єднаність", "розсвареність" їх між собою, чи на те, що "нема з ким говорити".

Окуповані українські області були розділені на підпорядковані військовому командуванню прифронтові території та території, підпорядковані імперському міністерству у справах окупованих східних областей (ІМОСО). У воєнній зоні влада здійснювалася тиловими військовими структурами – комісарствами і комендатурами.

Південно-західні українські землі були приєднані до Румунії з поділом на префектури, претури і примарії. Прикарпатська територія входила до складу Угорщини. Регентський комісар спирався на окружних начальників і місцевих старост, використовуючи жандармські та поліцейські органи.

Західноукраїнський регіон було включено до складу Генерального Губернаторства з центром у Кракові, а з серпня 1941 року створено дистрикт Галичина та відновлено існуючий при Австро-Угорській імперії поділ на повіти і гміни з певним самоврядуванням. Режим на цій території був м’якшим, оскільки вона повинна була стати складовою частиною Німеччини.

Особлива адміністративно-територіальна одиниця Рейхскомісаріат «Україна» (далі –РКУ) охоплювала інші українські території. Вона поділялася на округи, області та райони. Влада здійснювалася комісаріатами. Низовим ступенем у цій системі були общини, що засновувалися на базі колишніх сільрад. На місцях призначалися старости. Широкі повноваження мали служба безпеки та поліція.

Полтавщина до весни 1942 року  знаходилася під управлінням німецького військового командування як прифронтова територія, а пізніше – ввійшла до складу Київського генерального округу рейхскомісаріату “Україна” з центром у Рівному. Територія колишньої області була поділена на 11 “крайзгебітів”, що поділялися на райони. Аналіз документів періоду війни свідчить, що на Полтавщині застосовувалися всі методи окупаційного терору (Див.2, с.85-94; 3,с.266-295;4; 5)

З огляду на важливе стратегічне значення Донбасу, його територію було поставлено під контроль особливої комендатури «Донець» (6, с.113-117).

Слід наголосити, що вплив німецьких військових поширювався і на території, що знаходилися під опікою міністерства Розенберга, що забезпечувалося призначенням спеціальних уповноважених від вермахту з широкими повноваженнями та певним контингентом військ. Саме їхніми зусиллями здійснювалися каральні акції, контрибуції та примусова поставка робочої сили.

Важливим завданням фашисти вважали жорстоку експлуатацію поневоленого населення та максимальне використання ресурсів окупованих територій. Військово-економічна організація «Схід» мала економічні відділи в арміях для їх матеріального забезпечення, в тилу діяли економічні інспекції, а при комендатурах – економічні групи.

Питаннями обліку сільськогосподарської продукції, її заготовок та розподілу займалося центральне торгове товариство «Схід». Німецька армія на 70-80% забезпечувалася продовольством з окупованих територій. Звіт військового інспектора по Україні в грудні 1941 року свідчить що для цього використовувалися такі заходи, як зменшення норм споживання для місцевого населення та ліквідація цілих груп (євреї, мешканці великих міст). Так, в Полтаві в листопаді 1941 року фашисти знищили всіх хворих психлікарні.

Окрім прямого грабунку використовувалося і встановлення надзвичайно низьких цін на продукти, що були обов’язковими доля поставок та надвисоких цін на товари для населення. Грабіжницьким відносно місцевого населення був і курс німецької та окупаційної марок.

В перші окупаційні дні фашисти призначили в селах старост, поліцаїв. Проводився перепис колгоспного майна. Німці не знищили колгоспний лад, як очікувало багато селян, а зберегли його, дещо змінивши форму та назву. Це дозволяло окупантам експлуатувати українське населення та землю. Почали також створюватися хутірські господарства німецьких колоністів. Праця у «громадському дворі» була обов’язковою для всіх і регламентувалася районним комендантом. Податком обкладалися і підсобні господарства.

Зусилля окупантів направлялися на посилену економічну експлуатацію захоплених територій: відновлення видобутку вугілля, нафти, сільськогосподарського виробництва. «Аграрна реформа» 15 лютого 1942 року легалізувала діяльність колективних господарств, які змушені були здавати всю продукцію. Наступними етапами реформи повинні були стати перехід до Товариств спільного обробітку землі та приватного господарства.

Орієнтуючись на швидку перемогу, фашисти не дбали про військовополонених, що призвело до їх масової смертності, проте високі втрати на фронті та дефіцит робочої сили примусив німців використовувати працю військовополонених та цивільного населення. Вже в грудні 1941 року Розенберг видав розпорядження про введення трудової повинності на окупованих радянських землях. Із чоловіків призивного віку було створено робочі роти для здійснення транспортних та будівельних робіт. Для цих працівників та частини військовополонених, що залучалися до такої роботи, було винайдено назву «добровільні помічники», хоча всі вони працювали під збройною охороною.

Після створення управління генерального особоуповноваженого з використання робочої сили використання праці населення поневолених територій набуло гігантських розмірів. Оскільки сподівання на добровільне вербування робочої сили не справдилося, фашисти перейшли до примусового набору. Лише у 1942 році в Україні було відкрито 110 бюро праці. Для насильного вирішення проблеми до військово-економічних органів було включено уповноважених – зондерфюрерів. Необхідно відзначити тісну співпрацю органів з використання робочої сили з вермахтом та силовими структурами (Див. 7).

С початком відступу німецької армії почали здійснюватися і масове залучення робочої сили для будівництва укріплень, примусова депортація населення та метод випаленої землі.

Значна увага приділялася фашистами ідеологічній роботі. Репресії поєднувалися із масовою пропагандою нового режиму та критикою радянської системи.

Така жорстка окупаційна політика вела до зростання руху опору, який на терені центрально-східної України відбувався переважно у формі партизанського руху, а на заході – у вигляді бойових груп українських націоналістів. Цей рух вносив дезорганізацію в дії окупаційних властей та примушував їх вдаватися до каральних акцій з використанням бойових частин вермахту та спецзагонів поліції. За деякими даними у 1943 році партизани контролювали шосту частину окупованих німцями територій.

Слід зауважити спроби зміни українськими вченими пріоритетності в оцінці руху опору. Наприклад, «Довідник з історії України відзначає»: «Злочини іноземних загарбників викликали могутню хвилю українського руху Опору на окупованих українських землях, який очолила Організація українських націоналістів і головною воєнною силою якого стала Українська повстанська армія. В тилу окупаційних військ діяли і радянські партизани»[8, c,18]

Не витримує критики, з нашої точки зору, і термін «радянсько-німецька війна», насамперед тому, що з боку Німеччини участь у ній брали й інші держави. Можливо, точнішим було б визначення періоду війни на східному фронті 1941-1945 років як «радянсько-фашистська війна».

Набагато менше вивчена в українській історіографії проблема колабораціонізму. Нацистський режим не планував широкої військово-політичної співпраці з українцями. Українські військові формування, створені похідними групами обох фракцій ОУН і представниками уряду УНР на початку війни (до 15 тисяч бійців) були розпущені або переформовані під тиском окупантів. Але  тилові структури вермахту, що вступали на територію УРСР, були змушені видавати місцевим жителям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах. Тому охоронні дивізії, полки і батальйони, місцеві та гарнізонні комендатури почали створювати перші загони місцевої поліції для подолання безвладдя на окупованих територіях і запобігання розкрадання радянського громадського, колгоспного та військового майна населенням. У результаті, на середину 1942 року „східні” добровольці становили більше 10% всіх сил німецької армії на Східному фронті. Українці в структурах вермахту в РКУ, задіяні передусім в армійській допоміжній охороні, а також у службах забезпечення, не становили собою організованої і спроможної до ведення бойових дій сили. Основу добровольців становили налаштовані антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади люди. Решта добровольців були навербовані з-посеред молоді, призначеної на відправку до Німеччини, або з військовополонених. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеріальний бік справи. Це спричиняло ненадійність допоміжних формувань з українців, хоча їх існування було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.

Створення місцевого поліційного апарату було вимушеним кроком нацистів, обумовленим специфікою існування правоохоронних органів у Радянському Союзі. В СРСР, на відміну від країн Західної і Центральної Європи, нацисти не застали функціонуючої громадської служби правопорядку, яка б працювала незалежно від зміни правлячого режиму. Їм довелось самим створювати таку службу, початково покладаючи на неї виключно допоміжні функції. Проте, з розростанням руху Опору, роль і чисельність системи української поліції (шуцманшафту) різко зросла. Українські збройні частини і підрозділи з’явились у всіх наявних на окупованій території України  поліційних структурах Рейху – поліції порядку, СД, залізничній та пожежній охороні. Структурно система шуцманшафту поділялась на три основні складові: поліцію (міську, районну і сільську), охоронні батальйони та пожежну службу. Низовими одиницями поліції були сільські поліційні відділи, що створювались при старостатах (від 3 до 15 чол. кожен). В містах і райцентрах кількість поліцаїв становила 40-50 чоловік, половина з яких становила резерв на випадок непередбачених ситуацій. Райполіція зазвичай формувалась у взводи і роти, для зручності керування. У центрах генеральних округ та великих містах було створено районні відділки. Кількість поліцаїв в кожному районі становила від 70 до 250 чоловік. Хоча за деякими даними «у кожному з районів Полтавщини налічувалося близько 500 поліцаїв»(5, с.44). Керівництво поліційними дільницями зазвичай перебувало в руках українських командирів, за якими закріплювалися німецькі офіцери для нагляду і зв’язку. Проте з грудня 1941 року у відділках впроваджено пряме німецьке керівництво, що випливало з окупаційної концепції німецьких органів влади в РКУ і недовірою до місцевого командування. Іншою складовою системи шуцманшафту в Україні стали шуцбатальйони - територіальні охоронні частини з місцевих добровольців під німецьким командуванням (9).

З початком відступу фашистської армії органи цивільної адміністрації на окупованих прифронтових територіях підпорядковувалися військовим.

Після відступу німецьких військ та їх союзників в Україні відновлено довоєнний адміністративно-територіальний устрій. Це супроводжувалося репресіями та депортацією окремих груп населення, що особливо було помітним у Криму та Західній Україні.

 

1. Масловський В. З ким і проти кого воювали українські націоналісти
в роки Другої світової війни \\http://www.mankurty.com/Maslovski.html#11

2. Лахижа М., Єгоричева С., Ставнюк В. Хай квітне рідне село. Історія села Круподеринці.-Полтава.-АСМІ.-2001.-180 с.

3.Полтавщина.Історичний нарис.-Полтава.-Дивосвіт., 2005.-592 с.+48 с.вкл.

4.Марченко М., Марченко А. Історія в документах. Центральна частина України .1941-1943.-Миргород.-Вид-во «Миргород».-198 с.

5.Ревегук В. Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945).-Полтава.-2004,-288 с.

5.Дністрянський М. Кордони України. Територіально-адміністративний устрій.-Львів.-Видавництьво «Світ».-1992.-143 с.

6. Мюллер Н. Вермахт и оккупация.-М.-1974.-Военное издательство.-386 с.

7.Довідник з історії України.-К.-Генеза.-2001.-1136 с.

8. Див.: Дерейко І. Місцеві військові формування Збройних сил Німеччини на території Рейхскомісаріату “Україна”  (1941-1944 роки)- Автореферат дис.к.і.н.-К.-2006.-19 с.; Нестеренко В.-Окупаційний режим у військовій зоні України в 1941-1943 рр. (адміністративний, економічний та соціокультурний аспекти.-Автореферат дис.к.і.н.-К.-2005.-18 с.

 

Лахижа Микола,

к.і.н., доцент,

заступник начальника Управління державної служби

Головного управління державної служби України

в Полтавській області