6 грудня ми відзначаємо День Збройних Сил України. Цей день - ще одна нагода вшанувати та відзначити тих людей, які свідомо обрали своєю професією захищати Батьківщину і кожного з нас. Ми ж напередодні цього свята, в рамках рубрики #ЛюдиНАДС, вирішили поділитися з вами історією нашого колеги і героя – Вячеслава Засенка.  Він не просто військовий, а один із захисників Донецького аеропорту. 

У листопаді-грудні 2014 року керував зведеним загоном Повітряних сил ЗСУ у районі ДАП. «Аеропорт - це не просто територія чи шматочок землі. Там ми зупинили ворога….», - згадує Вячеслав про ті непрості дні. Детальніше, у інтерв’ю з Вячеславом.

- Про кар’єру військового мріяли з дитинства?

Так, ще з самого дитинства знав, що буду лише військовим. Це був мій свідомий вибір тож, інші спеціальності навіть не розглядав. До речі, мій батько також військовослужбовець, і син теж пішов цим шляхом, закінчив військовий ліцей ім. Івана Богуна, став працівником поліції. Чим ми дуже пишаємося.

 - Ви були на передовій, в Донецькому аеропорті. Що було найважче у ті дні? 

Аеропорт - це не просто територія чи шматочок землі. Там ми зупинили ворога.  У перший мій день в аеропорту, а це було 5 листопада, все у моєму житті перевернулося. Згодом звик. За день могло прилітати близько 700 снарядів по позиції. Кулі літали постійно. Доводилося іноді підміняти хлопців, щоб дати їм просто морально відпочити.

Якщо в перші дні відчуття страху було, то потім це перетворилося в рутинну роботу. Війна – це і є робота, тільки твоя помилка може коштувати комусь життя. На жаль, 2 грудня 2014 року загинув наш побратим Іван Бенера. Але війна не дає часу на сум. Це наш біль, наше горе.  І кожен рік ми збираємося біля його могили. Для мене і досі найважчим життєвим моментом залишається той, коли довелося приїхати і говорити з батьками Івана. Нікому не побажаю дивитися в очі матері, яка втратила сина…

- Який досвід отримали на передовій?

Як для військового, це були найкращі дні моєї служби – все відкрито, чесно, без інтриг. Там ми не просто воювали з ворогом, ми воювали за нашу нову країну! Інколи доводилося все вирішувати швидко та акумулювати всі знання, які в тебе є. Навіть одна секунда могла вирішити чиюсь долю.  І коли це вдавалося, то безумовно ми відчували радість. Хто знає, можливо такого досвіду в житті більше і не буде. Але найголовніше те, що ми повернулися до дому живими.

 - «Війна - війною, а обід за розкладом». Як проводили вільний час?

Ми облаштували собі старенький телевізор. Він працював 24 години на добу, хотіли знати всі новини.  А якось до нас приїхав журналіст, який зняв про нашу позицію телевізійний сюжет. Це дуже підняло наш бойовий дух.

У багатьох хлопців були гітари, проте часу грати на них не було. Доводилося «грати» на інших інструментах. Та й після 12 годин в окопі, якось вже не до розваг.

 - Як це – повернутися до цивільного життя?

В запас  звільнився минулого року, маючи 29 років військової служби.  Спершу було дуже незвично. Якийсь час відпочивав. А потім  зрозумів, що не можу сидіти без діла, є сили, досвід та бажання. І хочеться спрямувати це все в корисне русло. Тому і вирішив долучитися до команди державних службовців. Бо якщо армія захищає країну там, на передовій, то державні службовці оберігають країну зсередини.

 - А якщо Вас знову викличуть в Збройні сили, підете?

Звичайно! Це навіть не обговорюється. Я і зараз готовий у будь-який момент поїхати на передову - тягне. Мабуть, з тим місцем тепер ми пов’язані назавжди.  І якщо мій син вирішить піти на фронт -  зупиняти не буду. Зараз він офіцер поліції. У нього така специфіка роботи, що його будь-якої миті також можуть відправити на передову.